Штіллер

За рік вони побралися.

Як людина стороння, я маю таке враження, що тих двоє людей, Юліка і зниклий Штіллер, якимось фатальним чином пасували одне до одного. Вони потребували одне одного через свій страх. Слушно чи не слушно, а проте в глибині душі прекрасна Юліка боялася, що вона не жінка. І Штіллера також, здається, завше точив страх, що він чимось не вдовольняє її; просто вражає, як часто той чоловік вважав за потрібне вибачатися. Від чого той страх походив, Юліка не може сказати. Взагалі, оповідаючи про своє нещасливе подружжя зі зниклим Штіллером, Юліка ніколи ані словом не згадує про страх, але майже все, що вона оповідає, свідчить, що вона гадала, ніби зможе прив’язати до себе Штіллера тільки через його нечисте сумління, через його страх виявитися неспроможним. Вона, видко, не вірила, що зможе задовольнити справжнього й вільного чоловіка, аби він лишився з нею. Здається, що Штіллер теж чіплявся за її кволість. Інша жінка, здорова, вимагала б від нього сили або кинула б його. Юліка не могла його кинути: вона ж бо жила тим, що мала людину, якій весь час могла пробачати.

* * *

Але я намагатимусь у цих зошитах протоколювати лише те, що пані Юліка Штіллер-Чуді,— до якої я так прагну бути справедливим хоча б тому, щоб вона не вважала мене за свого чоловіка,— сама розповідала про своє подружжя мені або моєму оборонцеві.