Штіллер

«Була? — запитав він. Вона пробувала опанувати себе.— Ну?» Штіллер сів на канапу коло неї, й далі тримаючи в руках чарку та рушника. Тим часом Юліка, охоплена відчаєм, вся здригаючися з плачу, вчепилася руками в подушечку, аж подерла її. Вона ще ніколи так не ридала. А Штіллер, здається, був цілком безпорадний. Він поклав рушника й погладив її по голові, немов тими пестощами міг порятувати її життя. Юлічин візит був начебто Штіллерові не до речі: заважав йому весело насвистувати. Юліка подерла подушечку, а він тільки спитав: «То що ж лікар сказав?..» Він виявляв своє співчуття (Юліка й досі вважає так) у жахливий спосіб: лагідна обережність, дружня турбота — і все те з чаркою в руках, що залишилась немита від учорашньої забави. Коли вона, затинаючись, давлячись сльозами, здригаючися з плачу, повідомила його нарешті, що мусить якомога швидше виїхати в Давос до санаторію, він спершу тільки спитав: «Коли ти довідалась про це?» — «Майже тиждень тому! — сказала вона, сподіваючись, що Штіллер зрозуміє, який то для неї був жахливий тиждень.— Тиждень тому!» Та натомість він сказав лише: «Чому ж ти досі мовчала?» Він поводився просто неможливо. Навіть перепитав: «Це правда? Кажи, правда?..» Спершу Юліка зареготала, тоді схопилася, глянула на нього й побачила, що в його очах світилося недовір’я: наче то були просто її хитрощі, дешеве перебільшення, аби зіпсувати йому приємну згадку про вчорашній вечір. Вона крикнула: «Іди! Іди з моїх очей!» Штіллер похитав головою. «Іди, прошу тебе! Іди звідси!» — «Юліко,— мовив він,— це моя майстерня». Його спокій був просто нелюдський, чистий глум, Юліка навіть не уявляла собі, що він може так повестися. Атож, Штіллер навіть усміхався, коли вона говорила, що може померти. Усміхався! Бідолашна Юліка, що вже майже тиждень сама несла тягар страшного лікарського присуду, не вірила своїм очам і вухам: Штіллер знову заходився витирати чарку від учорашніх гудів, наче та чарка була найделікатніша, найважливіша річ, наче, крім неї, він не мав про що клопотатися. Далі тим самим лагідним тоном попросив, аби Юліка розповіла йому не те, що їй малює перелякана уява, а що сказав лікар,— докладно, по-діловому, слово в слово. «Я ж тобі кажу! Порадив негайно їхати в Давос, до санаторію, а то буде пізно». Здається, минула добра хвилина, поки Штіллер зрозумів усю вагу тієї звістки. Він не показував, які думки йому зринали в голові, тільки закусив спідню губу й наче поменшав, як мішок, що його підтрусили. І раптом безпорадно, як дитина, глянув на Юліку. Хіба ж він не вимагав завше, щоб вона знову пішла на рентген? От вона й удовольнила його бажання. Чого ж він так дивиться на неї? Вражена ліва легеня. Лікар, здається, не вдавався в медичну термінологію, тільки потішав її чисто по-людському. Мовляв, він сам знає випадки, коли хворі цілком одужували. Взагалі він був чудова людина. Не те щоб давав їй порожні гарантії — надто він її поважав. А все ж, бачивши, в якому Юліка страшному відчаї, сказав, що, можливо, навіть дуже можливо, вона ще колись вернеться до балету. Але, звісно, не гарантував напевне. Єдине, що лікар, який відповідає за свої слова, міг гарантувати,— це близьку смерть, коли Юліка відразу не поїде до санаторію. Юліці було тоді двадцять сім чи двадцять вісім років. До речі, вона вже знала й назву санаторію, і що він розташований у гарному місці серед лісу, і приблизні кошти на лікування, більшу частину яких мала сплатити каса хворих. Якби Штіллер, її чоловік, був розпитався й сказав їй, що такі видатки сплачує каса хворих, Юліка давно б уже поїхала до санаторію і, може, досі вилікувалася б. Зрештою, Штіллер і не відпирався. Юліка здивовано помітила, що її невинне зауваження явно вразило й збентежило його: він, здавалось, мало не плакав. То вона ще мала потішати його? Вона обняла його рукою за плечі, що для такої несміливої жінки, як Юліка, вже багато важило, а ще й тепер, коли в Неї було стільки клопоту. Отже, останньою її прем’єрою мав бути вальс Равеля і «Трикутний капелюх» де Фальї, два прекрасні балети. А другого дня, в четвер якогось там числа, Штіллер мав відвезти її в Давос. Юліка показала йому свій календарик, де число те було вже відзначене хрестиком. Що йому не сподобалося? Штіллер підвівся з канапи, навіть не подивившись як слід у календарик, шпурнув витерту чарку до кухонної ніші так, що вона розлетілася вдрузки, втиснув цигарку між побілілі, зціплені губи і, заклавши руки в кишені, мовчки, мов статуя, став до неї спиною коло великого вікна, наче вона була винна, що мусила їхати в Давос. Навіть більше: наче своїм цілком зрозумілим розпачем поламала якісь його плани. «Чого ти мовчиш?» — запитала вона. «Пробач»,— сказав він, думаючи, що налякав її розбитою чаркою; а їй же йшлося зовсім про інше. «Про що ти весь час думаєш?» Штіллер підійшов до шаховки, дістав майже порожню пляшку ялівцівки, вилив усе, що там було, в дві чарки й подав одну Юліці — хотів її втішити. Вона ввічливо, але рішуче відмовилась. Тих його милих жестів — коли він хотів ялівцівкою чи краденим бузком залагодити якийсь свій вчинок — Юліка часом просто не годна була стерпіти, їй здавалося, що Штіллер милується собою, надто дешевою ціною хоче виставити себе ніжним чоловіком, дбайливим товаришем, надійним охоронцем, одне слово, якнайщирішою людиною, а от хоч один-однісінький раз піти й довідатись, чи каса хворих, якби до того дійшло, сплатила б кошти на санаторій, її прекрасному Штіллерові за всі ці роки ніколи не спало на думку. «Дякую,— сказала вона,— я не питиму».—«Чому?» — Горілка нічого не змінить». Штіллер вихилив свою чарку. «Атож,— сказав він нарешті, випивши одним духом і ту горілку, що налив для неї.— Не змінить. Звісно, ти не винна, Юліко, що мусиш тепер їхати до санаторію. Безперечно, це моя вина». — «Я такого ніколи не казала».— «Всюди моя вина,— вперто провадив він.— Не турбуйся, люба, їдь собі спокійно в Давос, бідолахо, а я лишуся тут, у місті, здоровий як дуб,— моє нечисте сумління буде тобі найліпшою подушкою». І криво посміхнувся. «Що це має означати? — спитала Юліка.— Ти вічно мене частуєш такими приповідками». Штіллер похитав головою, наче сам до себе, взяв, ніби цілком спокійно, порожню пляшку з-під ялівцівки й шпурнув її теж до кухонної ніші, тільки скло посипалось. Юліка донині не може забути тодішньої Штіллерової поведінки, що яскраво свідчила — я теж так вважаю — про його безмежний егоцентризм.