Штіллер

Одного разу, трохи напідпитку, зниклий Штіллер начебто сказав своїм друзям: «У мене чудова дружина, я завше тішусь, як вона приходить додому, і завше почуваю себе замащеним, спітнілим, смердючим риболовцем поряд із кришталево чистою русалкою!» І то невдовзі по шлюбі... Складається таке враження, що зниклий Штіллер, хоч який він був захоплений Юлікою, чогось у її натурі просто не завважив, може, взагалі не пізнав її холодності. А що таке буває, і то не тільки як хворобливе явище, а навпаки, як природне, Юліка, здається, й сама не знала. Чи нині вона знає про це? Недавно я її трохи спантеличив, згадавши з якогось приводу наукову тезу, що в усьому живому світі жадна самиця, крім людської, не спізнає так званого оргазму. Більше ми про це не говорили. Очевидно, прекрасна Юліка в найпотаємнішій глибині свого серця страждала, справді страждала від того, що чоловіча хіть завше була їй трохи відразна, хоч, звісно, це ще не причина вважати себе за неповноцінну істоту, невдатну жінку чи тільки за артистку. Дуже часто здається, що ця жінка, надто як вона говорить про свого зниклого Штіллера, з якоюсь зворушливою запеклістю обдурює сама себе, аж часом кортить не повірити в її сухоти, хоч їх підтвердили лікарі й вони так дорого коштували їй у житті. Чому Юліка ні з ким не могла поговорити про це? Може, тільки дехто з жінок не вдає, а переживає насправді той чарівний шал чуттів, що його вони сподіваються від зустрічі з чоловіком, гадають, що повинні сподіватися, на підставі романів, що їх знову ж таки написали чоловіки. У тих романах завше торочиться про незвичайні любовні розкоші. А ще додають сподіванок марнославні побрехеньки самих жінок одна одній. Прекрасна Юліка, може, була тільки трохи чесніша за інших, а ще, звісно, налякана, тож вона замкнулась в собі, перебиралась на принців та пажів і ховалася в хащах самітних турбот, куди не зумів добутися за нею жаден чоловік. Отже, не дивно, що балет і все пов’язане з балетом, навіть балет посередній, як ведеться в міських театрах, вона твердо ставила понад усе, в кожному разі, понад Штіллера. Кілька несміливих спроб спізнати лесбійського кохання також, здається, нічого не змінили; балет зостався єдиною можливістю відчути справжню втіху. Інші жінки обходяться без балету, зате стають матерями: вони терплять чоловіка як природного запліднювача, потім уникають його, знаходячи щастя в дітях, що їх так само становлять понад усе, як балерина свій балет: вони можуть говорити тільки про дітей, про своїх дітей, навіть якщо начебто говорять про чужих, ніби відмовляються від пестощів, щоб мати змогу ще більше пестити себе в своїх дітях, вважаючи це за материнську любов, відданість, офіру і, врешті, навіть за виховання дітей. Звісно, це чистісінький нарцизм. Можна було б сказати, що в Юліки той нарцизм холодної натури принаймні мав одну перевагу: зловживав не живих людей, а тільки мистецтво — Чайковського і Римського-Корсакова, часом, напевне, Равеля й Стравінського, але не дітей, що мають тільки одну матір. Пані Юліка Штіллер-Чуді, звісно, спалахнула б гнівом, якби я сказав їй відверто, що жінка в мистецтві видається мені здебільшого підозрілою. Дарма я запевняв би її, що цим не зневажаю ані жінки, ані мистецтва. Може, підсвідомо зниклий Штіллер (зрештою, мене мало обходить, чи наші думки збігаються) відчував те саме, що й я, тільки, здається, робив із того один висновок: докоряв Юліці, хоч і прикривав свій докір ніжністю? що вона ніколи не зазнала втіхи з ним,— то був дурний закид Юліці і такий самий дурний закид собі. Наче кожна жінка на те створена, щоб і тут товаришити своєму чоловікові! Знаменна річ: як уже сказано, Штіллер завше відчував потребу просити вибачення — вій, видко, вважав, що його чоловіча сила зазнала поразки, коли гарненька балерина, може, лиш трохи чесніша за інших дівчат, не розтанула від його поцілунку. Її неприступність була, може, страшна, але правдива. Вона не вдавала з себе неприступну, щоб запалити його,— навпаки, швидше пробувала піддатися, аби пригасити все, що могло його запалювати. Але швидко дійшла до того, що, піддаючись так, стала відчувати обриднення, яке за всяку ціну мусила приховувати. Вона не хотіла ображати Штіллера. Не хотіла втратити його: Штіллер був ближчий її серцю, ніж будь-який інший чоловік. З другого боку, їй просто неприємно було вдавати шалену втіху і блаженну млість, якій чоловік у своєму марнославстві майже завжди вірить, хоч як би вона була погано зіграна, та поза згвалтованої йому потрібна, щоб повірити в жінчине кохання, а насамперед у свою чоловічу силу. Ох, то був жах! Натомість яка радість була виступати на сцені, відчувати на своєму тілі тисячі чужих очей, таких різних, очей гімназистів і солідних одружених чоловіків, очей, що радше дивились на неї саму, аніж на її танок. Справді, Юліці легше було знести ті погляди, аніж Штіллерову тверду, трохи шорстку від гіпсу руку в себе на тілі. Її безпорадна відмовка, що вона стомлена, часто дратувала його. Штіллер вважав себе за втілення делікатності, однак не міг зрозуміти, що можна бути втомленому. Штіллер завше всіх міряв на себе! Юліці наче аж полегшало, коли театральний лікар уперше сказав їй, що в неї з легенями не все гаразд, у кожному разі, треба берегтися. Завше трохи курне повітря на сцені було для неї не дуже добре, але в своїй роботі вона його не могла уникнути і тим більше мусила глядітися поза сценою. Так сказав лікар. Отже, вона не з якоїсь там примхи, а улягаючи вимогам здорового глузду, просила поберегти її і лишати якнайбільше в спокої. Йшлося про її здоров’я. Юліка ж була тендітна натура, дуже тендітна, але це не означає, що вона тепер менше кохала свого Штіллера. Він тільки повинен був, як уже сказано, краще розуміти її.