Штіллер

Юліка, як то часто буває в бездітних подруж, мала тоді собаку, фокса, що його звали Фоксиком, чи, говіркою цієї країни, до речі, дуже гарною, хоч і не вельми мелодійною, а проте по-земному доладною і, як добре прислухатись, навіть ніжною: Фокслі. Звісно, Юліка любила його, бо інакше не тримала б. У цьому й полягає собаче щастя, що їх або люблять, або взагалі не тримають. Штіллер ніколи не розумів, як можна так любити собаку, і не вмів читати в його розумних очах. Він сміявся з Юлічиної материнської терплячості — вони всюди спізнювалися, коли брали з собою Фокслі, що неодмінно мав обнюхати кожне дерево,— і називав його глузливо «священною твариною». Всі знали, що Юліка завше спізнюється, і ніхто на неї не сердився, бо Фокслі був такий кумедний. У ресторані псові дозволялося, завдяки вроді його господині, якій не зважувався перечити жаден бодай хоч трохи вихований кельнер, так само як і Штіллерові, сидіти на м’якому стільці. Штіллер сам винен, що ніколи не міг змиритися з цим, хай би не був такий упертий. З якої речі Юліка, що все одно їла мало, повинна була залишати половину свого чудового філе міньйон? Кінець кінцем, хоч про це ніколи й не говорилося, платила здебільшого Юліка. Натомість Штіллер одержував своє вино. Він нічого й не казав, але Юліка часто відчувала, що мусить боронити Фокслі. І Фокслі відчував те саме. Фокслі був на її боці. Може, Штіллера саме це й сердило: що їх більше. Юліка й Фокслі, якими кругом захоплювалися, переважали його більшістю голосів у всіх вирішальних питаннях. Не те, щоб Штіллер колись ударив її дорогого песика,— ще чого бракувало! Але він не любив його, вдавав, що взагалі не помічає його. Тільки-но він з’являвся додому, як Фокслі ще в сінях вітав його, радісно підстрибуючи, та Штіллер цікавився тільки своєю поштою, ніби чекав листа від якогось багатого мецената. Одного разу хтось сказав: «Ах, Юліко, який у вас гарненький песик!» А Штіллер у відповідь: «Аякже, хоч у рямці вставляй!» Він просто ревнував її до собаки, але не признавався, що ревнує, а знову вигадав собі теорію, що взагалі не мала ніякого стосунку до живого Фокслі, знову розводився про духовне життя Юліки (не Фокслі), в якому він анічогісінько не тямив. Чому, наприклад, Штіллер ніколи не пускав Фокслі до своєї майстерні? А тоді ще й дивувався, що дружина часто місяцями, раз навіть майже цілий рік не заглядала до нього, розчарований, що вона так мало цікавиться його творчою роботою. Юліка справді не знала, де б вона могла прив’язати Фокслі, щоб не боятися за нього. Чи вона мала лишити песика на чужій вулиці тільки на те, аби Штіллер ще раз міг пожалітися їй, що його творча робота ніяк не посувається вперед? Штіллер, видко, справді був не чоловік, а чиста мімоза. А що він з року в рік приходив до театру на її проби, то мав із того тільки користь, бо міг робити шкіци. Але, як казати тверезо, навіщо Юліці було стовбичити в його брудній майстерні, де він роками працював майже над тим самим? Там ще можна було й застудитися. Егоїстичному Штіллерові таке й на думку не спадало. Чого він ненастанно сподівався від Юліки? Його образливість, хоч як він її ввічливо приховував, гнітила бідолашну Юліку. Йому було прикро, що вона, балерина, ніколи й словом не озивалася, як він із своїми приятелями часто до пізньої ночі сперечався про скульптуру; він із того робив висновок, що Юліка не цікавиться його роботою, а ні разу не подумав, що то була тільки природна скромність, бо ж Юліка зовсім не розумілася на скульптурі, уже не кажучи про те, що вона взагалі була стримана й несмілива. Коли ж приятелі нарешті розходились, він бував ще й брутальний. Казав сердито: «Ну хоча б засмажку ти могла приготувати?» Юліка і в голові собі не покладала бути йому служницею. А відколи з’явилася та, друга, Штіллер і взагалі перестав зважати на Юлічині почуття, просто-таки не хотів її розуміти: обурювався, що в санаторії їй бракувало не його, а Фокслі, й щиро дивувався, що Юліка, хвора й покинута, не писала йому з Давоса ніжних листів, властиво, не написала жадного, крім записочки, в якій просила його щось купити в місті; вона ж просто не могла писати! А як згодом, уже влітку, він сам не писав цілими тижнями, то, черства душа, не посоромився заявити, що вона ж йому теж ніколи не пише...

І т. д.