Штіллер

Літо в Давосі, її життя на веранді в стилі початку двадцятого сторіччя, де за вікнами пахло сіном і стрибали вивірки, напевне було нелегке. Юліка там почувалася, видко, так, як і більшість новачків: після першого переляку, після двох чи трьох ночей, коли вона покладала собі негайно втекти, і після страшного почуття, що тебе кожного разу готують до смерті, коли загортають у вовняні коди і вивозять щоразу на ту саму веранду, Юліка непомітно призвичаїлась до санаторійних буднів, навіть почала втішатися, що не має тепер ніяких обов’язків, аніякісіньких. Від неї вимагали єдиного — спокою. Давно вже Юліка не втішалася так самим своїм існуванням на світі. Давос виявився зовсім не такий страшний. То була собі долина як долина, зелена, тиха, може, трохи нуднувата долина, із стрімкими узбіччями, зарослими лісом, і рівними полонинами, подекуди з кам’янистими ущелинами — гарний краєвид, і більше нічого. Смерть ходила тут не кістлявим косарем з косою — ні, косили тільки траву, всюди пахло сіном, живицею з поближнього лісу, десь неподалік розкидали гній, а в модринах перед верандою вистрибувала грайлива вивірка. Цілими днями жилося, як на вакаціях. Життя її, здається, набагато полегшував один сусід, що кожного дня на чверть години сідав у ногах на її ліжко; врятований від смерті, він міг уже гуляти й приносив їй лугові квітки, власне, досить іще молодий, молодший за Юліку, однак у санаторії ветеран, що дуже Гарно опікувався новачками. Це він їй приносив книжки, не такі, як колись Штіллер, цілий новий світ. І ще який світ! Юліка читала «Сократову смерть» Платона — читати її було нелегко, проте молодий санаторний ветеран допомагав їй, навіть гадки не маючи повчати, а між іншим, весело, як завше ті люди, що самі сприймають усе надзвичайно легко й ніколи не припускають, що хтось своїм розумом не може чогось осягти. Він був чарівний — вузеньке, завше трохи лукаве обличчя, великі очі. З усім тим вони нітрохи не були Закохані одне в одне. Юліка, мабуть, оповідала про балет, а молодий санаторійний ветеран, що носив одіж померлих,— про всіх тих людей, що їхній кашель Юліка чула від часу до часу, не бачивши їх самих в обличчя. Не історію їхнього життя, а лиш плітки, що не мали в собі нічого непристойного. Юліку вони розважали. Спершу вона була неприємно вражена його «фривольним» тоном, та скоро задоволено помітила, що гострий дотеп не вилучає внутрішньої глибини, він тільки надає їй іншої форми, може, не такої липкої, чистішої. Одне слово, Юліка раділа з тих п’ятнадцяти хвилин, і як молодий санаторійний ветеран раз не з’явився, їй аж прикро зробилося. Що сталось? Нічого — приїжджали родичі, та й годі. Другого дня він прийшов і заходився пояснювати Юліці якийсь рентгенівський знімок. Його власний? Він промовчав натомість показав, що називають «затемненням», і поступово домігся, що Юліці кістяк почав навіть видаватися чимось гарним, цікавим, наче графічний малюнок. Її захоплювало серце, таке прозоре, що аж не виходило на знімку, зачаровували таємничі хмаринки між ребрами й хребтом, а добре приглянувшись, вона помітила безліч форм, що губилися в таємничому мороці. Коли ж бешкетник сказав нарешті, що то була вона власною особою, пані Юліка Штіллер-Чуді, просвічена рентгеном, вона вже зовсім не злякалася. Де він його взяв? Украв учора, як чекав у лікаря. Він вважав, що тут навіть треба встругнути часом якусь штуку, бо люди поводяться надто поважно, особливо в санаторії, а може, й узагалі. Юліка, певне, згадала про Штіллера. Звісно, та гостина в ногах на її ліжку дужче її цікавила, ніж Штіллерові регулярні, з обов’язку писані листи, бо Юліка дуже добре відчувала, що вони нічого не висвітлювали, навпаки. То була радше балакуча мовчанка. Що ж Юліка могла на них відповісти! Єдине, що лікар і сестра заспокоювались, побачивши ті листи, бо вони, делікатно кажучи, дивувалися, дуже дивувалися, що пан Штіллер ніколи не відвідував своєї дружини. Юліці доводилось боронити його. «Мій чоловік напевне приїде!» — часто казала вона. «Час би вже! — відповідав лікар.— А то пошлю вашому чоловікові залізничний розклад, може, він не знає, коли йде потяг!..» Усі дуже любили пані Юліку, і вдень, особливо як була гарна година, час збігав приємно. Молодого санаторійного ветерана, студента католицької семінарії, справді наче сам бог послав. Такий освічений і водночас хлопчак хлопчаком — Юліка навіть не уявляла собі, що таке може бути. Їй ще ніколи не доводилося розмовляти з такою вченою людиною, і часто вона здавалася собі невігласкою, але, з іншого боку, і зрілою жінкою, бо він, як уже сказано, був хлопчисько. В кожному разі, Юліка дуже втішалася його розмовою, його знанням, його хлоп’ячістю, коли він сидів тих п’ятнадцять хвилин у ногах на її ліжку. Їй подобалося знаходити якесь питання, що на нього він не знав відповіді, то було все одно, що кинути Фокслі кудись камінь або шишку; через кілька днів він приходив і вже знав, де й що можна на ту тему прочитати. Він дав Юліці перше уявлення про сучасну фізику, і то справді цікаво, по-науковому докладно,— Штіллер ніколи так не вмів, навіть як повертався просто з якоїсь лекції, страшенно захоплений, але не здатний пояснити Юліці хоча б будову атома. Тут уперше вона розуміла все, майже все. Або читав їй цілу лекцію про матір божу, про освячення жіночості, про що вона, як протестантка, не мала аніякісінького уявлення, і то з таким глибоким знанням, так широко, що навіть Юліка, неосвічена, могла слідкувати за його думкою і розуміти її принаймні в загальних рисах. Уперше також, хоч її шановний Штіллер свого часу воював у Іспанії на боці комуністів, Юліці по-діловому безсторонньо пояснено, що, власне, означає ідея комунізму, що в ній походить від Гегеля, а що від нерозуміння Гегеля, що таке діалектика, що в комунізмі є елементом християнським, а що антихристиянським, що таке секуляризація й трансцендентальність. Здавалося, просто немає такої речі, що її б молодий єзуїт з вузеньким обличчям і з глибокими западинами очей, ніби в черепа, не спромігся легко зрозуміти сам і стисло, небагатослівно, спокійно переказати комусь іншому. І переказував так дотепно, що Юліка часто не могла втриматись від сміху, байдуже, чи йшлося пре? матір божу, чи про абсолютну швидкість світла. Через його спокійну манеру говорити здавалося, що він ніколи не накидав своєї думки; Юліка й тут тішилася, що вона ні до чого не зобов’язана. Штіллер завше накидав свої погляди, від яких потім сам відмовлявся, але тоді, як вони його захоплювали, він їх так виголошував, що Юліка не зважувалась заперечувати. Не те, що її молодий католик! його мова не викликала в Юліки бажання заперечувати. Вона лежала на веранді і вбирала в себе його слова, як повітря з поближнього лісу. Від того щоденного гостя Юліка, здається, почула, між іншим, також не нову для неї думку: мовляв, робити із свого ближнього чи взагалі з якоїсь людини готовий образ, казати: «Ти такий, а не інакший, і годі!» — ознака нелюбові, а отже, й гріха. Та думка, мабуть, промовляла до самого серця прекрасній Юліці. Бо ж хіба Штіллер, Юлічин чоловік, не робив собі її образу? Одне слово, Юліка не нудилась, і поки тривав день — байдуже, чи світило сонце, чи йшов дощ,— вона зносила свою хворобу майже безболісно.