Штіллер

Гірше було вночі.

Юліка про це майже не говорить, а все ж видно, що часом, як сестра вранці заходила до палати, там ще горіло світло і Юліка, вкрай виснажена, зрошена холодним потом, лиш починала дрімати на розкиданій постелі. Крива її температури виразно свідчила, що бідолашна Юліка не дуже зважала на спасенну пересторогу нізащо не хвилюватися. Перед сестрою, що мила її, міняла постіль і приносила грільню та чай перед сніданком, Юліка все заперечувала, аби тільки не переносили все далі й далі вже кілька тижнів тому обіцяної прогулянки. Тими страшними ночами Юліці, певне, ввижався її Штіллер, такий, як він був у ту незабутню хвилину, коли витирав чарки після вчорашньої гостини й ховав у кишеню шпильку вчорашньої відвідувачки, аби вона не дратувала Юліки, і коли, почувши, що Юліка смертельно хвора, тільки шпурнув чаркою об стіну, й більше нічого...

Тепер Штіллер навіть покинув уже й писати.

Постає питання: невже ніхто ві-на-віч не розповів Штіллерові (скоро бідолашна Юліка сама цього не могла написати), що переживає в Давосі його дружина — все ж таки дружина, яку він, хоч і мав уже другу, кохав принаймні настільки, що хотів, аби вона тужила за ним. В тім-то й річ, що вже не було кому розповісти про це Штіллерові віч-на-віч: кілька давніх знайомих, що колись на таке зважувались, більше, звісно, не пробували підступитися до нього, а нові, що їх він, либонь, мав тепер, не більше за нього знали про Юлічині жахливі ночі... Хто про них взагалі знав? Бідолашна Юліка нікому не звірялася. Здається, тільки одна людина здогадувалася про все: молодий санаторійний ветеран. І про це він теж говорив так само весело й легко, як про отців церкви, як про абсолютну швидкість світла (що не може змінитися, коли два світляні промені летять один одному назустріч), про класичний закон додавання й віднімання швидкостей, якого саме до світла не можна застосувати, і про буддизм. Він знову сидів у неї в ногах, сповнений знань, а стомлена Юліка намагалася слухати його. Він саме вичитав у якомусь часописі речення цюріхського професора Шерера, що захопило його: «Маса — це енергія на банковому рахунку, на який накладено заборону». «Ну хіба ж не дотепно?» — спитав він. «Дотепно»,— відповіла Юліка. «Отож-бо! — повів він далі тим самим тоном, гортаючи часопис.— Удень ми граємо в шахи й читаємо, а вночі плачемо. Ви не єдині в цьому будинку мучитесь, Юліко, повірте мені. Тут усім так. Спочатку, перші тижні чи місяці, людина розгублюється з несподіванки — тут так гарно, сіно, живиця, вивірки тощо. А потім приходить жах. Людина виє в подушку й сама добре не знає чому, тільки шкодить собі, знає лишень, що її охоплене гарячкою тіло розпадається, як жужелиця. А потім, раніше чи пізніше, всі тут думають про втечу. Насамперед уночі, як лишаються на самоті з собою. Тоді народжуються найшаленіші плани, кожен стає своїм власним Наполеоном, своїм власним Гітлером, жаден з них не добувся до Росії, а наші пацієнти не дістаються навіть униз — чотири години їзди вузькоколійкою, пересадка в Ландкварті, дрібничка. Дехто щороку пробує, тихенько пакує свою щіточку до зубів, каже сестрі, що йде до туалету, і гайда вузькоколійкою вниз, доїжджає далі чи ближче, як кому пощастить, залежно від погоди, потім настає злам, людина душиться й мовчки повертається в лікарняній машині назад. So what?[3] — усміхнувся він.— Ми навіть не співчуваєм йому, щоб ви знали. Надто дурний захід, стільки разів випробуваний. Наші товариські почуття обмежуються тим, що ми вдаємо, немов нічого не чули. Заприсягніться мені, Юліко, що ви ніколи не зробите такої дурниці! — Юліка заприсяглася.— Ні! — усміхнувся молодий санаторійний ветеран.— Не під кодом з верблюжої вовни, люба моя. Господь бог теж хоче щось побачити.— Юліка заприсяглася, витягти руку з-під кода.— Ессо! [4] — сказав він і додав, знову схилившись над своїм часописом: — І взагалі, Юліко, ви ще побачите, що навіть як тут хтось помирає, то не робить великого враження. А хто сподівається, що зробить своєю смертю велике враження, то помирає цілком даремно. Тут імпонує тільки життя! До речі, я помітив, що здебільшого тут помирають на різдвяні свята — просто із зворушення».

(Він сам помер наприкінці вересня).