Штіллер

Штіллер не здобувся на відповідь, тільки встав, підсмикнув не зовсім охайні штани, і коли Юліка теж підвелася — сама, бо він не подав руки,— узяв пом’ятого плаща, підставив Юліці ліктя, відвів її назад до санаторію, пообіцявши чекати в коридорі, поки її знову загорнуть у коц і вивезуть на веранду. На це пішло хвилин двадцять. Та як сестра виглянула в коридор, Штіллера там уже не було. Так і поїхав, не попрощавшись...

То була їхня передостання зустріч.

Мій наглядач Кнобель починає вже мені набридати. Він, як газети, чекає щоденного продовження історії мого життя та ще й завдає мені клопоту своєю пам’яттю.

— Пробачте, містере Байте, тут щось не так. Ви ж найперше вбили свою дружину...

— Ага.

— Тоді директора Шміца...

— Ага.

— Це було в джунглях, казали ви, на Ямайці. А потім з’явився, чоловік гарненької мулатки, що від нього ви втекли до Мексіки, а далі? — питає він, тримаючи відро з юшкою в руках.— Ви приїхали сюди з Мексіки?

— Так.

— А як же ще з двома вбивствами? Ви ж казали, що їх було п’ять.

Я, відповідаючи, сьорбаю юшку:

— Може, їх було тільки три.

— Без жартів,— мовить Кнобель: виявляється, в цьому питанні він не визнає гумору. Що мені з ним робити?.. Я кажу тільки:

— Можна багатьма способами вбити людину чи принаймні її душу, і ніяка в світі поліція не помітить цього. Досить одного слова, щирості в слушну мить. Досить усмішки. Хотів би я бачити людину, що її не можна було б убити усмішкою чи мовчанкою. Звісно, все це повільні вбивства. Ви ніколи, голубе мій, не думали, чому більшість людей так цікавляться правдивим убивством, що його можна побачити й довести? Таж річ ясна: бо ми звичайно не бачимо своїх щоденних убивств. Через те ми відчуваємо полегкість, як лунає постріл, тече кров або як хтось гине від правдивої отрути, не тільки від мовчанки своєї дружини. Саме цим такі гарні були минулі сторіччя, наприклад, Ренесанс,— тоді людська вдача виявлялась у вчинках. Нині ж усе відбувається в душі — щоб оповісти про таке внутрішнє вбивство, дорогий мій Кнобелю, потрібен час, багато часу!

— Скільки?— питає він.

— Багато годин, цілі дні.

Він каже на це:

— Містере Байте, на ту неділю я буду вільний.

Отже, хоч Штіллер і мовчав, а Юліка знала про його стосунки з іншою жінкою того літа. Може, слово «стосунки» в цьому випадку й не дуже гарне, але з якої речі Юліка (коли думала про це) мала шукати романтичних висловів? Отже, вона знала про них. Що ж вона, хвора, замкнена на своїй скляній веранді, могла вдіяти? Анічогісінько.

Нічого, тільки терпіти, терпіти, й терпіти...