Штіллер

Коли я добувся до нашого ранчо, була вже ніч. Я щось зухвало збрехав на своє виправдання, але про печеру не сказав жадного слова, навіть Джімові, своєму найкращому товаришеві, що спав поряд зі мною. Він поторсав за мій гамак, хотів довідатись, де я справді був цілий день, і я не став розбивати його шляхетну заздрість, його віру, що мені пощастило десь на тій майже безлюдній рівнині (де протягом цілих місяців можна було здибати тільки чоловіків, коней і худобу) знайти дівчину, яка не мала хлопця. Джім стусонув мене під ребра — то був вияв щирої радості за мене і водночас щирих заздрощів. Але про свою печеру, як уже сказано, я промовчав.

Працювати в ранчо доводилось багато, нас було мало, та ще й один захворів. Я мусив чекати два тижні, поки знову випаде вільний день.

Звісно, я ще на світанку (зробивши великий гак, щоб ніхто не напав на мій слід) знову подався до своєї печери, захопивши з собою ліхтаря, щоб можна було спуститися в темряву. Я був до всього готовий, тільки не до того, що не знайду печери. До самого полудня я лазив то вгору, то вниз, може, зовсім близько коло війстя, а може, й за милю від нього, бо всюди видно була такі самі пагорби й балки, такі самі будяки, кактуси, агави й поміж них кущі проклятого отруйного дуба. Виснажений і пригнічений, я повернувся додому, так і не знайшовши печери, однак ще дужче впевнений, що в ній сховано казкові скарби, може, золото, яке здобули і втратили іспанці. Бо ж хіба не цими місцями йшли знамениті авантурники Васко Коронадо і Кабеса де Бака? В найгіршому разі я сподівався знайти там історичні цінності, але, може, й індіанські самоцвіти, цілий скарб якогось вимерлого плем’я. Бо ж навіть як тверезо подумати, то все здавалося можливе. Коли я ввечері повалився на свій гамак, мій товариш, звісно, глузливо посміхнувся і з моєї втоми, і з моєї мовчанки. «Як же її хоч звуть?» — спитався він. «Газель!» — відповів я і повернувся на другий бік.

Так минали тижні.