Сила природи

— Я знаю, де це, — озвався Фок. — Я просто згадав репутацію тої місцевості.

— Ти про справу Мартина Ковача? Слава Богу, на це не схоже.

— Дуже сподіваюся. Та й минуло вже років двадцять, ні?

— Ближче до двадцяти п’ятьох, здається.

Деякі речі не забуваються. Фок був ще підлітком, коли Гіралензький хребет уперше заполонив вечірні новини. За два наступні роки про нього згадували ще тричі. І щоразу в усі вітальні по всьому штату передавали однакову картинку: пошукові команди прочісують густі зарості бушу, а дойди аж напинають повідці. Зрештою вдалося розшукати майже всі тіла.

— Що вона взагалі там робила? — запитав Фок.

— Пішла в корпоративний похід.

— Жартуєш?

— На жаль, ні, — відповіла Кармен. — Увімкни телевізор, послухай новини. Туди вже викликали пошукову команду.

— Повиси на телефоні секунду, — мовив Фок, виліз із ліжка й до боксерок натягнув футболку. Нічне повітря було прохолодне. Перейшовши у вітальню, він увімкнув цілодобовий канал новин. Журналіст розповідав про те, як минув день у парламенті.

— Та нічого. Це по роботі. Спи, — почув Фок бурмотіння Кармен у телефоні й зрозумів, що це вона говорить не до нього. Він-бо автоматично уявив її у їхньому спільному кабінеті, затиснуту за письмовим столом, який дванадцять тижнів тому ледве впхали поряд з Фоковим. Коли Кармен витягувала ноги, то підбивала ніжки його стільця. Фок глянув на годинник. Неділя, по десятій; ну звісно ж, вона вдома.

— Подивився? — запитала Кармен пошепки, щоб не тривожити того, з ким там вона була. Свого нареченого, вирішив Фок.

— Ще ні, — озвався Фок, якому не потрібно було стишувати голос. — Стривай...

По екрану побіг рухомий рядок.

— Ось воно.

«НА СВІТАНКУ НА ГІРАЛЕНЗЬКОМУ ХРЕБТІ ВІДНОВЛЯТЬСЯ ПОШУКИ ЗНИКЛОЇ БЕЗВІСТИ МЕЛЬБУРНСЬКОЇ ТУРИСТКИ, 45-РІЧНОЇ АЛІСИ РАССЕЛ».

— Мельбурнської туристки? — вигукнув Фок.

— І не кажи.

— Відколи це Аліса... — почав був він і не договорив. Йому уявилися Алісині туфлі. Гостроносі. На височенних підборах.

— Так отож. У зведенні пишеться, що це була якась вправа з командної роботи. Аліса входила в групу, яку на кілька днів вивезли в буш, і...

— На кілька днів? То коли вона зникла насправді?

— Точно не знаю. Здається, вчора вночі.

— Вона мені дзвонила, — мовив Фок.

На тому кінці лінії запала тиша. Потім почулося:

— Хто дзвонив? Аліса?

— Так.

— Коли?

— Вчора вночі, — озвався Фок, відірвав від вуха мобільний і прокрутив пропущені дзвінки. — Ти ще тут? Насправді це було сьогодні вранці, десь о пів на п’яту. Я не чув дзвінка. А коли прокинувся, побачив, що на автовідповідачі повідомлення.

Знову тиша.

— І що вона сказала?

— Нічого.

— Зовсім?

— Зовсім. Я подумав, що це був випадковий дзвінок — просто в кишені кнопка натиснулася.

На екрані телевізора з’явилася свіжа світлина Аліси Рассел. Схоже, зробили її на вечірці. Біляве волосся було укладене у хитромудру зачіску, а сукню Аліса вдягнула сріблясту, яка дозволяла побачити результат багатьох годин, проведених у спортзалі. Жінка здавалася років на п’ять молодшою за свій реальний вік, ба й більше. А ще вона усміхалася в камеру так щиро, як ніколи не всміхалася Фокові й Кармен.

— Я, прокинувшись, передзвонив їй; було десь пів на сьому, — мовив Фок, не відриваючи очей від телевізора. — Але ніхто не відповів.

На екрані з’явився аерофотознімок Гіралензького хребта. Ген до обрію тягнулися помережані долинами гори — хвилястий зелений океан у слабенькому зимовому світлі.

«НА СВІТАНКУ НА ГІРАЛЕНЗЬКОМУ ХРЕБТІ ВІДНОВЛЯТЬСЯ...»

Кармен мовчала. Фок чув її дихання. На екрані гориста місцевість здавалася дуже великою. Можна сказати, неозорою. З точки зйомки густий килим дерев був геть непроникний.

— Дай-но я ще раз прослухаю повідомлення, — мовив Фок. — А потім передзвоню тобі.

— О’кей.

І трубка заглухла.

У напівтемряві, де миготіло тільки синювате світло з телевізора, Фок присів на диван. Він не запинав фіранок, і з маленького балкона проглядало сяйво мельбурнського неба. Через рівні інтервали спалахував червоний сигнальний вогонь на верхівці башти Еврика.

«НА СВІТАНКУ НА ГІРАЛЕНЗЬКОМУ ХРЕБТІ ВІДНОВЛЯТЬСЯ...»

Вимкнувши звук на телевізорі, Фок набрав номер свого автовідповідача. Дзвінок о 4.26 з мобільного Аліси Рассел.

Спершу нічого не було чутно, і Фок дужче притиснув телефон до вуха. Якісь приглушені перешкоди чути п’ять секунд. Десять. Фок цього разу вирішив дослухати до самого кінця. Білий шум накочувався хвилями — звук був неначе з-під товщі води. Потім долинуло невиразне бурмотіння — здається, хтось заговорив. А потім нізвідки прорвався голос. Фок відірвав телефон від вуха й утупився в нього. Голос звучав зовсім слабко — може, взагалі причувся?

Фок повільно потицяв по екрану. В тиші квартири заплющив очі та знову запустив повідомлення. Нічого, нічого, а потім у темряві далекий голос промовив йому у вухо три слова:

— ...завдати їй болю...

Розділ 2

Ще навіть не розвиднилося, коли Кармен зупинила машину під вікнами Фокової квартири. Він уже чекав на тротуарі, поставивши наплічник на землю. Нерозношені гірські черевики погано гнулися.