Сила природи

— Послухаймо повідомлення, — сказала Кармен, щойно Фок заліз у салон. Водійське сидіння було добряче відсунуте назад. Кармен належала до тих небагатьох жінок, які зростом не поступалися Фокові.

Увімкнувши гучний зв’язок, Фок натиснув кнопку. Машину наповнили перешкоди. П’ять, десять секунд не було нічого, а потім випливли два слова, деренчливі й ледь чутні. Ще кілька приглушених звуків — і дзвінок обірвався.

Кармен нахмурилася.

— Ще раз.

Вона слухала, заплющивши очі, а Фок роздивлявся її обличчя. У свої тридцять вісім Кармен була старша за нього за віком і за досвідом усього на шість місяців, але їхні шляхи у Федеральній поліції перетнулися оце вперше. Вона переїхала з Сиднея й у мельбурнському відділі фінансових розслідувань була новачком. Фок не мав певності, чи не шкодує вона про переїзд. Кармен розплющила очі. В жовтогарячому світлі вуличних ліхтарів і шкіра, і волосся у неї здавалися темнішими, ніж зазвичай.

— «...завдати їй болю», — повторила вона.

— Мені теж так почулося.

— А не чуєш ще дещо в самому кінці?

Збільшивши звук до максимуму, Фок ще раз програв запис. Він зловив себе на тому, що затамував подих, силкуючись розчути.

— Отут, — мовила Кармен. — Хтось каже «Аліса»?

Прослухали ще раз, і цього разу Фок уловив слабку модуляцію приглушеного звуку, схожу на сичання.

— Не знаю, — озвався він. — Може, просто перешкоди.

Кармен завела двигун. У передсвітанковій тиші він загуркотів особливо гучно. Тільки виїхавши на дорогу, вона знову заговорила.

— Ти впевнений, що це Алісин голос?

Фок спробував пригадати тембр Аліси Рассел. Голос у неї доволі характерний. Частенько вона говорить уривчасто. Завжди рішучо.

— Ніщо не свідчить про те, що це не вона. Але ж чути погано.

— Дуже погано. Я навіть не заприсягнуся, що говорить жінка.

— Твоя правда.

У бічному дзеркальці зменшувався мельбурнський небокрай. А попереду, на сході, чорне небо перетворювалося на темно-синє.

— Я знаю, Аліса — скалка в дупі, — мовив Фок, — але дуже сподіваюся, що це не завело її в якусь халепу.

— Я теж, — мовила Кармен, повертаючи кермо, щоб виїхати на шосе, і на її заручній каблучці спалахнуло світло. — А що сказав сержант? Як там його прізвище?

— Кінг.

Прослухавши повідомлення Аліси Рассел, Фок одразу ж зателефонував у поліцію. Минуло півгодини, перш ніж йому передзвонив старший сержант, відповідальний за пошуки.

— Перепрошую, — мовив він утомлено. — Змушений був шукати стаціонарний телефон. Через негоду сигнал гірший, ніж зазвичай. Розкажіть про повідомлення.

І він терпляче вислухав Фока.

— Ясно, — сказав Кінг, коли Фок закінчив. — Ми вже підняли дані по її телефону.

— О’кей.

— Які, ви кажете, у вас були стосунки з нею?

— Професійні, — озвався Фок. — Довірчі. Вона допомагала нам в одній справі.

— Вам з напарником? Як його звати?

— Її. Кармен Купер.

Почулося шурхотіння паперу: Кінг записував ім’я.

— Ви з напарницею очікували на дзвінок від неї?

— Взагалі-то ні, — повагавшись, відповів Фок.

— Маєте спеціальні навички виживання в буші?

Фок опустив погляд на ліву руку. В деяких місцях опіки ще не до кінця загоїлися, і шкіра там була досі рожева й на диво гладенька.

— Ні.

— А ваша напарниця?

— Не думаю, — озвався Фок, збагнувши, що насправді не знає цього.

Запала пауза.

— Відповідно до інформації з телефонної компанії, сьогодні вранці Аліса Рассел намагалася подзвонити на два номери, — нарешті заговорив Кінг. — У рятувальну службу на три нулі й вам. Не знаєте чому?

Тепер уже прийшла Фокова черга робити паузу. З трубки лунало сержантове дихання.

«...завдати їй болю»...

— Думаю, нам краще зустрітися, — мовив нарешті Фок. — Для особистої розмови.

— Це дуже мудро, приятелю. Прихопіть телефон.

День 4. Ранок неділі

На трьох обличчях, які дивилися на неї, жінка бачила віддзеркалення власного страху. В неї самої калатало серце, й чути було прискорене дихання інших. Над головою, у прогалині між дерев, виднівся тьмяно-сірий клаптик неба. Вітер шарпнув гілля, обсипавши людей краплями води. Ніхто й не здригнувся. Ще один порив вітру — і гниле дерево колиби позаду них застогнало й затихло.

«Слід вибиратися. Негайно», — мовила жінка.

Двоє ліворуч од неї, з темними й розширеними очима, миттю кивнули, вперше одностайні: їх об’єднала паніка. Жінка праворуч після коротесенького вагання теж кивнула.

— А як же...

— А як же що?

— ...а як же Аліса?

Запала моторошна тиша. Чути було тільки порипування й шурхотіння дерев, які спостерігали за тісним гуртом чотирьох жінок.

— Аліса сама винна.

Розділ З

Коли за кілька годин Фок і Кармен зупинилися, небо вже посвітліло, а місто лишилося далеко позаду. Хмари кидали на пасовиська мінливі тіні, а вони двоє, стоячи на узбіччі, потягувалися. Хати й інші будівлі, й так нечисленні, були розкидані далеченько одна від одної. Прогуркотіла вантажівка з якимсь сільськогосподарським реманентом — перша машина за останні тридцять кілометрів. Її дирчання сполохало зграйку рожевих какаду, й вони з вереском, ляпаючи крилами, розлетілися з дерева, що росло неподалік.