Сила природи

— А що зрештою стало з Мартином Ковачем? — запитав Фок. — Він і досі під замком?

— Точно не знаю, — відповіла Кармен і знову пробіглася пальцями по екрану телефону. — Ні. Він мертвий. Помер три роки тому у в’язниці, у віці шістдесяти двох років. Знаєш, а я пригадую. Тут пишуть, що він побився зі співкамерником, вдарився головою об підлогу й помер, так і не отямившись. Мені його зовсім не шкода.

Фок розділяв її почуття. Перше знайдене тіло належало двадцятирічній мельбурнській учительці-практикантці, яка поїхала в гори на вихідні подихати свіжим повітрям. Її випадково знайшли інші туристи, але було запізно. Змійка в неї на шортах була розірвана, а наплічник з припасами зник. Вона була боса, а шию туго стягували шнурки.

Лише за три роки, коли знайшли ще два жіночі тіла, а одна жінка зникла безвісти, у зв’язку з убивствами вперше випливло ім’я сезонного робітника Мартина Ковача. На той час шкода вже була непоправна. Над мирним Гіралензьким хребтом нависла гнітюча тінь, і виросло ціле покоління (до нього належав і Фок), у якого на згадку цієї назви пробігав по спині холодок.

— Схоже, Ковач помер, так і не зізнавшись у нападах на цих трьох жінок, — сказала Кармен, і далі читаючи з телефону. — А четверту взагалі не знайшли. Сару Сонденберг. Сумна історія. Їй було всього вісімнадцять. Пам’ятаєш, як її батьки виступали по телевізору зі зверненнями?

Фок пам’ятав. Два десятиліття минуло, а він і досі внутрішнім зором бачив відчай в очах її батьків.

Кармен спробувала прокрутити сторінку вниз, тоді зітхнула.

— Перепрошую, зависло. Сигнал зникає.

Фок не здивувався. Тінь він дерев уздовж дороги відрізала ранкове світло.

— Схоже, ми вже виїжджаємо за межі покриття.

Далі, до самого з’їзду з траси, вони мовчали. Кармен дістала карту й показувала дорогу, а путівець дедалі вужчав, у той час як гори у лобовому склі збільшувалися. Проїхали рядок крамничок, які торгували листівками й похідним обладнанням. З боків їх підпирали маленький супермаркет і самотня заправка.

Фок перевірив рівень пального в баку й увімкнув поворот. Поки заправлялися, вони з Кармен вийшли з машини, позіхаючи: ранній підйом давався взнаки. Тут було холодніше, морозне повітря кусалося. Залишивши Кармен потягуватися, Фок пішов платити.

Тиждень не голений касир був у лижній шапочці. З наближенням Фока він трішки випростався.

— Ідете в заповідник? — заговорив він з квапливістю людини, яка зголодніла за спілкуванням.

— Так.

— Шукати зниклу жінку?

Фок аж кліпнув.

— Узагалі-то так.

— Купа народу з’їжджається на її пошуки. Людям кинули клич. Учора долучилося, либонь, людей зо двадцять. Цілий день як у годину пік. І сьогодні не краще, — зачудовано похитав він головою.

Фок непомітно роззирнувся. На заправці була одна-єдина машина — їхня з Кармен. Інших покупців у крамничці теж не було.

— Сподіваюся, її швидко знайдуть, — провадив касир. — Коли хтось зникає, це кепські справи. Це кепсько і для справи також. Відлякує людей. Занадто нагадує попередні події, ось що я скажу.

Він вирішив не розвивати тему. Не було потреби згадувати Ковача, зрозумів Фок, принаймні не в цих краях.

— Новин ніяких не чули? — запитав Фок.

— Нєа. Але не думаю, що все закінчилося, бо ще ніхто не вертався. Ляж бачу всіх і на в’їзді, і на виїзді. Найближча заправка звідси за п’ятдесят кілометрів. А на півночі ще й далі. Всі заправляються тут. Про всяк випадок, розумієте? Тут усім чомусь хочеться перестрахуватися, — знизав він плечима. — А нам і на руку, ось що я скажу.

— Ви давно тут мешкаєте?

— Давненько.

Передаючи кредитку, Фок помітив позаду каси маленьке червоне вічко камери спостереження.

— А біля колонок є камери? — запитав він, кивнувши надвір, і касир простежив за його поглядом. Кармен спиралася на машину, заплющивши очі й закинувши голову.

— Так, звісно, — затримав касир на ній очі на мить довше, ніж треба, й знову обернувся. — Не маю вибору. Я тут переважно сам-один. А є ж такі розумники, які тікають, не заплативши.

— А зникла жінка проїздила тут зі своєю групою? — запитав Фок.

— Ага. В четвер. Копи вже забрали записи.

Фок дістав посвідчення.

— А копії не лишилося?

Зазирнувши у посвідчення, касир стенув плечима.

— Почекайте хвилинку.

Він зник у внутрішній кімнаті. Чекаючи на нього, Фок визирав крізь скляні двері. Далі за заправкою не було нічого — лише стіна зелені. Гори затуляли небо. Зненацька Фок почувся наче в оточенні. Він аж здригнувся, коли з’явився касир з флешкою.

— За останні сім днів, — мовив чоловік, віддаючи флешку.

— Спасибі, приятелю. Я дуже вдячний.

— Та будь ласка; сподіваюся, це допоможе. Нікому не побажаю надовго тут загубитися. Людина піддається паніці. За кілька днів усі краєвиди здаються однаковими, вже починаєш не вірити власним очам, — зиркнув він у вікно. — Люди дуріють.

День 1. Пообіддя четверга

Коли мінівен зупинився, лобове скло було забризкане крапельками дощу. Заглушивши мотор, водій розвернувся на сидінні.

— Приїхали.

До вікон обернулося дев’ять голів.