Сила природи

— О! Зараз, я... — Брі незграбно розгорнула карту, бо вітер одразу почав шарпати кутики. Вихідна точка була обведена кружечком, а маршрут позначений червоним олівцем. Ведучи пальцем уздовж лінії в пошуках першого привалу, Брі чула, як жінки припасовують наплічники. Де ж це? На папері розпливалася крапля дощу, а один кутик карти заломився. Брі розгладила його, як могла, й беззвучно видихнула, нарешті побачивши біля великого пальця позначку першого привалу.

— О’кей, це недалеко, — сказала вона, намагаючись прикинути віддаль за масштабом, вказаним на карті. — Не так уже й далеко.

— Підозрюю, твоє уявлення про «недалеко» серйозно відрізняється від мого.

— Кілометрів десять? — несамохіть промовила Брі з питальною інтонацією. — Не більш як десять.

— Гаразд, — підтягнула Джил наплічник трохи вище. Вже зараз було видно, що їй незручно. — Веди.

Брі рушила вперед. Буквально за кілька кроків поменшало світла: над стежкою нависало гілля, затуляючи небо. Чулося, як з листя крапає вода, а в гущавині щебече невидимий дзвінчик. Брі через плече озирнулася на чотири обличчя, затемнені каптурами курток. Найближче була Аліса, вітер шарпав її біляве волосся.

— Молодець, — самими губами промовила вона. Брі здалося, що це щиро, й вона всміхнулася.

Слідом за Джил, у якої вже розпашіли щоки, йшла Лорен, утупивши очі в нерівну землю. Далі Брі побачила свою сестру, яка замикала колону. Бет у своїх позичених черевиках і затісній куртці на півкроку відставала. Сестри зустрілися очима. Брі не сповільнила ходу.

Стежка повужчала, повернула, й останнє світло з турбази блимнуло і зникло, а позаду зімкнулися дерева.

Розділ 4

Стоянка турбази була повна-повнісінька. Бездоріжники волонтерів-шукачів тісно тулилися поміж мікроавтобусів новинних каналів і поліційних машин.

Фок зупинився, підперши чужу автівку, й залишив Кармен сидіти в машині, вручивши їй ключі. Потупавши ногами на веранді, він відчинив двері адмінкорпусу — й в обличчя вдарила хвиля тепла. В кутку оббитої шалівкою приймальні схилився над картою гурт шукачів. Двері з одного боку вели на загальну кухню, а з другого Фок угледів вітальню з потертими канапами й полицею, заставленою обшарпаними книжками й настільними іграми. В кутку виднівся старезний комп’ютер, а над ним висіло оголошення, написане від руки: «Тільки для гостей». Фок не зрозумів, це запрошення чи погроза.

Коли Фок підійшов до конторки, лісник на нього і не глянув.

— Даруйте, приятелю, місць немає, — мовив він. — Ви трохи невчасно.

— Сержант Кінг тут? — запитав Фок. — Він нас очікує.

Цього разу лісник таки подивився на нього.

— О! Вибачте. Я бачив, як ви під’їхали, й подумав, що ви... — він не закінчив речення: «...черговий міський бовдур». — Він у пошуковому штабі. Знаєте, де це?

— Ні.

Лісник розстелив на конторці карту заповідника. Безмежне зелене море бушу на папері було помережане кривими лініями, які позначали маршрути й дороги. Лісник узяв ручку й, ставлячи позначки, пояснив шлях. Автомобільний проїзд починався з вузького путівця, який вів на захід, прорізаючи зелений безмір, а, дійшовши до перехрестя, різко повертав на північ. Закінчивши пояснення, лісник обвів колом кінцевий пункт. Це було явно десь у чорта на рогах.

— Звідси машиною їхати хвилин двадцять. Не хвилюйтеся, — лісник вручив карту Фокові, — запевняю, коли доїдете, одразу впізнаєте потрібне місце.

Щойно Фок вийшов за поріг, холод ударив у лице, як ляпас. Фок відчинив дверцята машини й, потираючи руки, заліз на водійське сидіння. Кармен, нахилившись уперед, вдивлялася у лобове скло. Не встиг Фок розтулити рота, як вона шикнула на нього, кудись указуючи. Фок простежив за її поглядом. На тому кінці стоянки чоловік років сорока, у джинсах і лижній куртці, копирсався в багажнику чорної «БМВ».

— Дивися. Данієль Бейлі, — мовила Кармен. — Це ж він?

Першою в голові зринула думка, що без костюма генеральний директор фірми «БейліТенантс» геть не схожий на себе. Раніше Фок не стрічався з Бейлі особисто, а фотографії не передавали оцієї атлетичної манери рухатися. Чоловік виявився трохи нижчим, ніж Фок очікував, але мав широкі плечі та спину. Густа каштанова чуприна й не думала сивіти. Якщо це не природний колір, то дуже дорога й переконлива фарба. Бейлі не може знати їх з Кармен, принаймні не повинен, і все одно Фок зловив себе на тому, що трішки сповз на кріслі.

— Цікаво, чи він справді допомагає з пошуками, — мовила Кармен.

— Хай що він робить, а на місці не сидить.

Черевики Бейлі були всі вимащені болотом.

Фок і Кармен спостерігали, як чоловік длубається в багажнику своєї «БМВ». Серед пошарпаних бездоріжників і бусиків його машина здавалася пещеною екзотичною твариною. Нарешті Бейлі випростався, ховаючи щось темне в кишеню куртки.

— Що це було? — спитала Кармен.

— Схоже на пару рукавичок.

Бейлі поплескав по кришці багажника, й та з шикарною плавністю беззвучно зачинилася. Він ще мить постояв, задивившись на буш, а відтак рушив до будиночків, опустивши голову проти вітру.