Сила природи

Витягнувши останні речі, він обернувся до Джил Бейлі, яка силкувалася пропхати товсту руку під лямку. Брі підійшла допомогти — потримати наплічник, поки Джил вовтузиться з лямками.

— То як — рушаєте? — запитав водій у Джил. — Можу вам, леді, показати дорогу. Чи хочете дочекатися, поки прибудуть усі?

Джил із зусиллям нарешті пропхала руку й різко видихнула, червона від натуги. Глянула на дорогу. Та була порожня. Джил спохмурніла.

— На отій своїй машині Данієль мав би вже бути тут, — мовив один з чоловіків, викликавши увічливий сміх.

Джил розтягнула губи в офіційній усмішці, проте нічого не відповіла. Данієль Бейлі — її брат, але ж він — генеральний директор. Йому, вирішила Брі, дозволено спізнюватися.

Брі бачила, як за десять хвилин до відправки мінівена від мельбурнського офісу «БейліТенантсу» хтось подзвонив Джил. Вона відійшла подалі, щоб ніхто не почув, і, слухаючи, стояла, широко розставивши ноги й уперши руку в бік.

Як завжди, Брі спробувала розшифрувати вираз обличчя начальниці. Роздратування? Можливо. А можливо, це щось інше. Частенько Брі не могла зрозуміти Джил. Так чи так, а заки Джил повернулася до гурту, цей вираз уже зник з її обличчя.

Данієль затримується, просто пояснила Джил. Справи, як завжди. Ідемо без нього. А він наздожене на своїй машині.

А зараз, топчучись на стоянці, Брі бачила, як напружилися кутики вуст начальниці. Хмари поважчали, й на куртку Брі бризнуло кілька крапель дощу. Дорога й досі лишалася порожньою.

— Нема сенсу нам усім чекати, — обернулася Джил до чотирьох чоловіків, які з наплічниками стояли біля мінівена. — Данієль, мабуть, уже наздоганяє.

Вона не перепрошувала за брата, і Брі це потішило. Це була одна з рис, якими вона захоплювалася у Джил. Начальниця ніколи не шукала виправдань.

Усміхнувшись, чоловіки знизали плечима: мовляв, усе гаразд. Ну звісно, все гаразд, подумала Брі. Данієль же бос. Що ще могли вони сказати.

— Ну добре, — плеснув у долоні водій. — Леді, час вам у дорогу. Сюди.

П’ятеро жінок, перезирнувшись, рушили за ним через стоянку, і його червона фліска яскравою плямою вирізнялася на тлі приглушених зелено-коричневих тонів бушу. Спочатку під ногами хрускотів гравій, який поступився місцем порослій травою битій стежці. Водій зупинився на її початку, зіпершись на дерев’яний знак. Під різьбленою стрілкою виднілося два слова: «Водоспад Мірор-Фолз».

— Усе взяли? — запитав водій.

Уся група обернулася до Брі, й вона помацала кишеню куртки. Хруснула туго згорнута карта, а пальці намацали незвичне пластикове ребро компаса. Брі пройшла південний курс орієнтування на місцевості. Зненацька їй здалося, що цього було явно замало.

— Не хвилюйтеся, — заговорив водій. — На цьому етапі вам це навряд чи й знадобиться. Нікуди не звертайте — і дійдете до першого привалу на галявині. Проскочити її неможливо. Далі доведеться трохи покрутитися, але якщо не будете витрішки продавати, то не заблукаєте. Я вас зустріну на виході з маршруту в неділю. У когось є годинник? Добре. Крайній строк — опівдні. За кожні п’ятнадцять хвилин запізнення — штраф.

— А якщо закінчимо до строку? Можна буде повернутися в Мельбурн раніше?

Водій глянув на Алісу.

— Приємно чути впевненість у вашому голосі.

Вона знизала плечима.

— Мені треба бути вдома в неділю ввечері — маю справи.

— Ясно. Ну що ж... Мабуть, можна. Якщо обидві команди зберуться в кінцевому пункті раніше строку... — водій кинув оком на чоловіків, які стояли вдалині, спираючись на мінівен, і теревенили: одного члена їхньої команди й досі бракувало. — Але, будь ласка, не надсаджуйтеся. В неділю заторів на дорогах немає. Якщо закінчите похід у неділю до дванадцятої, на вечір я вже завезу вас у Мельбурн.

Аліса не сперечалася, тільки стиснула губи. Брі впізнала цей вираз обличчя. Вона завжди боялася викликати його у начальниці.

— Ще питання будуть? — водій обвів поглядом усі п’ять облич. — Добре. А тепер зробімо групове фото для вашої газети.

Брі бачила, що Джил вагається. Корпоративна газета не тільки виходила нерегулярно, а й була малоінформативна, і Джил без ентузіазму поплескала себе по кишені.

— Нема... — почала вона, глянувши на мінівен, де біля водійського сидіння залишилися всі мобільні телефони в герметичному пакеті.

— Нічого страшного, я сам зроблю, — мовив водій, дістаючи з кишені фліски свій телефон. — Згуртуйтеся. Ще тісніше. Отак. Обійміться, леді. Вдайте щиру дружбу.

Брі відчула, як Джил пригорнула її за пояс, і всміхнулася.

— Чудово. Знято, — мовив водій, зазирнувши в екран. — Гаразд, це все. Рушайте в дорогу. Щасти вам. І постарайтеся розважитися, добре?

Помахавши на прощання, він розвернувся, і п’ятеро жінок залишилися самі. Так і стояли, застигнувши, поки Джил не ворухнулася, й тоді всі нарешті розплели руки.

Брі глянула на Джил — і побачила, що та дивиться прямо на неї.

— Далеко до першого привалу?