Сила природи

— Я вийду з машини, тільки якщо ми йдемо ліворуч, а не праворуч, — гукнув чоловічий голос із заднього сидіння, й решта засміялася.

Ліворуч стояв теплий і затишний адмінкорпус турбази, чиї міцні дерев’яні стіни захищали від вітру. З його вікон лилося світло, яке осявало охайний рядок будиночків.

Праворуч виднілася болотиста стежка, позначена обшарпаною табличкою. Евкаліпти сходилися вгорі, створюючи нерівний тунель, у якому стежка п’яно вихляла, а потім різко звертала в буш і там зникала.

— Даруйте, приятелю, але сьогодні всі йдуть праворуч, — відчинив водій дверцята мінівена, впускаючи морозне повітря. Пасажири один по одному заворушилися.

Брі Маккензі розстебнула пасок і виринула з машини, в останню секунду обминувши велику калюжу. Розвернулася, щоб попередити інших, та Аліса вже спускалася. Її біляве волосся впало на обличчя, затуляючи видимість, і дорогий черевик пірнув просто у воду.

— Чорт! — Аліса заправила волосся за вуха й поглянула вниз. — Добрий початок.

— Вибачте, — автоматично перепросила Брі. — Промок?

Аліса роздивилася черевик.

— Ні. Здається, пощастило.

Пауза — й Аліса, всміхнувшись, рушила далі. Брі подумки зітхнула з полегшенням.

Її пробили дрижаки, й вона застебнула куртку під саму шию. У морозному повітрі витав аромат мокрих евкаліптів; роззирнувшись, Брі побачила, що засипана гравієм стоянка майже порожня. Не сезон, здогадалася вона. Рушила до задніх дверцят мінівена, з яких уже вивантажували наплічники. Вони за цей час неначе поважчали.

Висока й худа Лорен Шо, нахилившись, уже тягнула свій наплічник з самого дна багажника.

— Допомогти? — Брі не була знайома з Лорен настільки близько, як з іншими представницями старшого персоналу, але завжди старалася прислужитися.

— Ні, все гаразд...

— Та мені не складно, — простягнула Брі руку до наплічника, що його Лорен саме вивільнила. Вони водночас смикнули його в різні боки, й це призвело до незграбної шарпанини.

— Я вже дістала. Дякую, — слабенько всміхнулася до Брі Лорен, хоча її очі лишалися сірі й холодні, як небо. — Тобі допомогти?

— О Боже, ні, — замахала Брі рукою. — Я сама. Дякую.

Вона звела очі до неба. Хмари починали купчитися.

— Сподіваюся, погода ще трохи протримається.

— А прогноз каже, що зіпсується.

— О! Ну, все одно. Ніколи не знаєш наперед.

— Так, — озвалася Лорен, зачудована оптимізмом Брі. — Так. Ніколи не знаєш наперед.

Вона, здається, хотіла ще щось докинути, аж тут її гукнула Аліса. Озирнувшись, Лорен завдала наплічник собі на спину.

— Перепрошую.

І вона, похрустуючи гравієм, пішла до Аліси, залишивши Брі наодинці з багажем. Брі вивільнила свій наплічник і спробувала підняти, похитуючись під незвичною вагою.

— Звикнеш.

Звівши очі, Брі побачила водія, який широко всміхався до неї. Коли вони сідали в Мельбурні в мінівен, водій представився, але Брі навіть не намагалася запам’ятати його ім’я. А зараз, краще його роздивившись, вона зауважила, що він молодший, ніж здавалося: приблизно її віку, а якщо старший, то всього на кілька років. У будь-якому разі, йому не більш як тридцять; руки жилаві, а кісточки — як в альпініста. Худий, але на вигляд сильний. На грудях червоної фліски красувалася вишивка «Авторитетні пригоди», але бейджика з іменем не було. Брі не могла вирішити, привабливий він чи ні.

— Головне — добре припасувати, — мовив чоловік, забрав у неї наплічник і допоміг їй прошелити руки в лямки. — Це дуже допомагає.

Довгими пальцями він якийсь час поправляв застібки й пряжки — і зненацька вантаж неначе полегшав. Брі саме розтулила рота, щоб подякувати, коли у вологому повітрі поплив різкий дух цигаркового диму. Вони обоє розвернулися на запах. Брі наперед знала, що саме побачить.

Оддалік гурту стояла, згорбивши плечі, Бетані Маккензі. Однією рукою вона затуляла цигарку від вітру, а другу сховала в кишені куртки. Дорогою сюди вона задрімала в мінівені, притулившись головою до вікна, а прокинувшись, засоромилася.

Водій кашлянув.

— Тут не можна курити.

Бет, яка саме затягувалася, завмерла.

— Ми ж надворі.

— Ми на території турбази. Тут усюди курити заборонено.

Якусь хвилю Бет була налаштована войовничо, але, побачивши, що всі очі звернулися до неї, знизала плечима й об підошву загасила цигарку. Щільніше загорнулася в куртку. Та була старенька, знала Брі, й уже тіснувата.

Водій зі змовницькою посмішкою знову обернувся до Брі.

— Ви з нею давно працюєте?

— Шість місяців, — відповіла Брі. — Але я знаю її все життя. Це моя сестра.

Чоловік здивовано перевів погляд з Брі на Бет і назад, і для Брі це не стало сюрпризом.

— Ви двоє?

Схиливши голову набік, Брі провела рукою по довгому темному хвосту.

— Взагалі-то ми близнючки. Однояйцеві, — докинула вона, щоб потішитися з виразу його обличчя. І він її не розчарував — аж рота роззявив, але тут пролунав далекий гуркіт грому. Всі подивилися на небо.

— Даруйте, — всміхнувся водій. — Я вже поїду, а вам час вирушати. Не баріться, щоб дійти до привалу ще до темряви. Гірше за табір під дощем може бути тільки табір під дощем, ще й поставлений похапцем.