Сила природи

Постать за вікном ішла по самому краю доріжки, уникаючи світла, що лилося з адмінкорпусу на стоянку. Вона — чи все-таки він? — завернула за ріг і зникла з очей.

Фок повісив трубку й подивився на марний у цих краях мобільний, який лежав поряд зі стаціонарним, «...завдати їй болю...» Секунду повагавшись, він схопив ключі й відчинив двері. Проклинаючи, що номер розташований так далеко, він побіг доріжкою, і крижане повітря, заповзаючи під одяг, холодило шкіру. Слід було прихопити куртку. Завернувши за ріг адмінкорпусу, він оглянув порожню стоянку, не певен, що саме сподівався побачити.

Там нікого не було. Фок зупинився й дослухався. Вітер глушив усі кроки. Фок підтюпцем піднявся сходами в адмінкорпус; з кухні долинув брязкіт начиння й далекі голоси. За конторкою самотою сиділа інша людина — жінка.

— Сюди ніхто щойно не заходив?

— Ну, ви ж.

Фок кинув на неї несхвальний погляд, і вона похитала головою.

— За останні десять хвилин ніхто не заходив.

— Дякую.

Він знову вийшов надвір. Відчуття було, наче він пірнає в басейн, і Фок обхопив себе руками. Подивився на буш, а тоді, похрустуючи гравієм, пішов через стоянку до початку маршруту.

Попереду стояла темрява, позаду сяяло світло. Озирнувшись через плече, Фок побачив удалині, як йому здалося, вікно власного номера: порожній квадрат. Стежка під ногами вся була затоптана слідами. Почувся шурхіт, і над головою метнувся кажан — рвані обриси на тлі нічного неба. А більше на стежці нікого не було.

Вітер кусав шкіру; Фок повільно розвернувся по колу. Він стояв сам-один. Хай хто тут пробігав, він уже зник.

День 2. Ранок п’ятниці

Брі пітніла. Попри холод, шкіра була липка, а з пор відгонило перегаром. Це було огидно.

Відколи Брі прокинулася, в неї боліла голова. Поки згортали табір, біль посилився: все це забирало цілу вічність — набагато довше, ніж очікувалося. Лише Аліса, здавалося, квапиться вирушати далі. Брі бачила, як вона з такою силою заштовхала намет у чохол, що той мало не репнув. Брі не пропонувала допомогу. В неї і з власним наметом мороки вистачає.

Нарешті застебнувши змійку, розпашіла Брі, сховавшись за дальнім деревом, беззвучно виблювала. Скільки вона вчора випила? Вона не пригадувала, щоб доливала собі, але й не пригадувала, щоб пластянка була порожня. Це все кляті чоловіки винні, подумала вона, відчуваючи укол злості. Не так на них, як на себе. Зазвичай у таких справах вона поводиться обережніше.

А зараз Брі, витираючи краплю поту з ока, дивилася в спину Алісі. Та вирвалася вперед одразу після виходу, й цього разу Брі заледве за нею встигала. Аліса бачила, скільки вона вчора випила? Брі сподівалася, що ні. Більшість часу Аліса провела за розмовою з Данієлем, подалі від товариства. Коли Брі, в якої вже трохи кружляло в голові, побачила Алісу вдруге, та прямувала до наметів. Учора Брі вдалося проскочити, але сьогодні вона все одно за це розплачується.

Цього ранку вони двічі натикалися на розвилку, і двічі Аліса зупинялася й озиралася. Брі, стараючись не зважати на каміння, яке гримотіло в голові, звірялася з картою й показувала потрібний напрямок. Аліса, кивнувши, без єдиного слова рушала далі.

Позаду почувся приглушений стогін. Це міг бути хто завгодно. Починають здавати плечі, ноги й нерви, подумалося їй. Кілька кілометрів тому стежка звузилася, й жінки вишикувалися вервечкою. Дорога йшла вгору, а це не сприяло розмовам. Аліса попереду в черговий раз зупинилася, бо стежка зробила плавний поворот і, розширившись, роздвоїлася. Позаду знову почувся стогін. Цього разу точно Джил.

— Постривайте, — гукнула Джил. — Зробімо зупинку на обід.

Брі полегшено видихнула, але Аліса звірилася з годинником.

— Ще рано, — крикнула вона у відповідь.

— Не так уже й рано. І тут гарне місце.

Насправді не дуже гарне, подумала Брі, опускаючи наплічник на землю. Під ногами болото, та й ніякого краєвиду — тільки височенні дерева зусібіч. Тремтячи, вона сіла на свій наплічник; ноги підгиналися. Зупинившись, вона відчула, як зразу стало холодно. І тихо, бо змовкли кроки. Цвірінькали й щебетали невидимі пташки. З бушу почувся шурхіт, і Брі рвучко обернулася, подумки вже пірнувши в чорну діру й гепнувшись під ноги привиду Мартина Ковача.

Але там, звісно, нікого не було. Почуваючись безглуздо, Брі відвернулася. Це й справді було безглуздо. Вона занадто молода, щоб пам’ятати ту давню історію, але випадково натрапила на неї, шукаючи інформацію про Гіралензький хребет. Вона сиділа на робочому місці, цілком поглинута долею останньої імовірної жертви — вісімнадцятирічної Сари Сонденберг, якої так і не знайшли, — коли ззаду підійшов молодший менеджер по роботі з клієнтами, налякавши її.

— Обережніше там, у Гіралензі, — сказав він, вишкірившись і кивнувши на екран. — Ви з нею трохи схожі.

— Це ти обережніше, бо я про такі жартики доповім у відділ кадрів.

Останній місяць їхній легенький флірт набирав обертів. Брі подумалося: коли молодший менеджер нарешті запросить її випити, вона, мабуть, погодиться.