Сила природи

Це була Аліса Рассел; білява і гнучка, вона потягнулася, як кицька. Вона щось мовила до темнокосої дівчини, яка трималася біля неї. Вони обидві дістали телефони й дзеркально повторили всі дії Джил, які Фок і Кармен бачили хвилину тому. Перевірили, постукали, перевірили — нічого. Від розчарування легенько похилилися плечі.

Темнокоса дівчина заховала телефон, але Аліса свій так і тримала в руці. Вона зазирнула в одне з віконець мінівена, до якого з того боку притискалася дебела фігура. Запис був не настільки чіткий, щоб розгледіти дрібниці, але Фокові це нагадало розслаблену вразливість, яка буває уві сні.

Фок і Кармен дивилися, як Аліса піднесла телефон до вікна. Мигнув спалах, вона глянула на екран, а потім показала знімок чоловікам, які стояли поряд. Вони беззвучно розсміялися. Аліса показала телефон темнокосій дівчині, яка на мить застигла, а потім її рот розтягнувся в піксельній усмішці. Фігура в мінівені ворухнулася, й вікно посвітліло, а далі знов потемніло. За склом проступив натяк на обличчя: рис не було видно, але мова тіла читалася ясно. «Що відбувається?»

Аліса відвернулася, коротко відмахнувшись. «Нічого. Це просто жарт».

Обличчя залишалося у вікні, поки з крамниці не вийшов Чейз. Він був з працівником заправки. Фок упізнав його шапочку. Поки команда «БейліТенантсу» залазила назад у мінівен, двоє чоловіків розмовляли на подвір’ї.

Останньою сховалася Аліса Рассел: двері захряснулися, і її порцелянове личко зникло. Чейз ляснув працівника заправки по спині й сів на водійське сидіння. Мінівен затрусився: двигун завівся, й колеса покотилися.

Працівник заправки проводжав мінівен поглядом. Він лишився сам-один.

— Самотня робота, — зронив Фок.

— Ага.

За кілька секунд працівник розвернувся й вийшов за межі кадру, і знову подвір’я перетворилося на безлюдну сіру пляму. Фок і Кармен дивилися на екран, але нічого не відбувалося. Нарешті Кармен відкинулася назад.

— Отже, ніяких сюрпризів. Аліса — ще та сучка, любить гладити людей проти шерсті. Але ми це й так знали.

— Вона здавалася цілком розслабленою, — сказав Фок. — Набагато більше, ніж з нами.

Але це теж не так уже й дивно, подумалося йому.

Кармен, притиснувши долоню до рота, притлумила позіхання.

— Вибач, ранній підйом дається взнаки.

— Розумію.

За вікном небо стало темно-синім. У шибці вже віддзеркалювалися їхні обличчя.

— Будемо закінчувати.

— Подзвониш у контору? — запитала Кармен, підводячись, і Фок кивнув. — А завтра поїдемо в лікарню — послухаємо, що скаже Алісина асистентка. Хтозна? — похмуро всміхнулася вона. — Якби мене в корпоративному поході вкусила змія, я б розсердилася. Може, й у неї язик розв’яжеться.

Вона відчинила двері, впускаючи черговий вихор холодного повітря, й пішла.

Фок подивився на стаціонарний телефон на тумбочці. Підняв слухавку й набрав знайомий номер, і, сидячи на ліжку, почав слухати гудки, які дзвеніли за кількасот кілометрів на захід, у Мельбурні. Відповіли швидко.

Жінку знайшли? Ні. Ще ні. Контракти дістали? Ні. Ще ні. А коли будуть контракти? Фок не знав. На тому кінці лінії зависла пауза. Потрібні контракти. Так. Це нагально. Так, він розуміє. Є фактор часу, всі чекають. Так, Фок знає. Розуміє.

Фок сидів і слухав, як на нього спускають усіх собак. Іноді ствердно мугикав. Він розумів, що йому кажуть. І не дивно — він усе це вже чув неодноразово.

Слухаючи, він натрапив очима на стос карт, пошукав серед них Гіралензький хребет і розгорнув. Навігаційну сітку заповнювали криві стежки — різні шляхи в різні місця. Слухаючи телефон, Фок водив пальцем по стежках. Може, Аліса зараз там — у світлі місяця чи ліхтарика вдивляється в такі самі лінії, оглядає краєвид, намагаючись порівняти карту з реальністю? А може, шепнув якийсь голос, уже запізно. Фок сподівався, що ні.

Він глянув у вікно. Кімната була занадто яскраво освітлена, тож він побачив тільки власне віддзеркалення з телефоном у руках. Потягнувшись, вимкнув лампу на тумбочці. Темрява. Коли очі призвичаїлися, проступили синьо-чорні обриси за вікном. Можна було розрізнити вдалині початок маршруту на Мірор-Фолз. Обабіч нього, здавалося, на вітру дихають дерева.

Зненацька на початку стежки зблиснуло світло, й Фок гойднувся вперед. Що то було? В нього на очах з-за дерев з’явилася постать, похиливши голову та скулившись від негоди; вона швидко простувала на турбазу, долаючи опір вітру. Майже бігла. Під ногами в неї танцював тонкий промінь ліхтарика.

Для прогулянки надто темно й холодно. Фок підвівся й, досі притискаючи трубку до вуха, притулився обличчям до шибки. В темряві, ще й з такої віддалі, риси обличчя неможливо було розрізнити. Але це жінка, подумалося йому. Щось у ході натякало саме на це. Одяг не відбивав світла. Хай хто ця людина така, але точно не з офіційної пошукової команди.

Монолог, що лився Фокові у вухо, почав затихати.

Дістаньте контракти. Так. Чимшвидше. Так. Не підведіть нас. Ні.

Клац — і все закінчилося, принаймні на сьогодні. Фок стояв з мовчазною трубкою в руці.