Сила природи

Джил побачила, що попереду Аліса та Брі зупинилися. Стежка роздвоювалася: трохи ширше відгалуження бігло ліворуч, вужче — праворуч. Брі витягнула карту й, присівши на пеньок, роздивлялася її, встромивши носа в папір. Аліса стояла, вперши руки в боки, й дивилася на неї. Коли наблизилися інші жінки, вона звела погляд: голова схилена набік, блакитні очі насторожені. Цікаво, подумалося Джил, чи не підслухала вона їхню розмову. Ні. Вона йшла задалеко.

— І я дуже вдячна і за роботу, і за можливості, — провадила Лорен, стишивши голос. — І за твою терпимість. Хочу, щоб ти знала: я все надолужу.

Джил кивнула. Аліса й досі спостерігала за ними.

— Надолужиш, я знаю.

Розділ 8

Фок рвучко прокинувся — за вікном номера було темніше, ніж йому пам’яталося. Шелеснув папір, і Фок опустив очі. Татова карта й досі лежала розгорнута в нього на грудях. Потерши очі, він примружився на дощ, який барабанив у шибку. Лише за мить Фок збагнув, що це стукають У двері.

— А ти не квапився, — мовила Кармен, відчиняючи двері, й за нею в кімнату влетів вихор холодного повітря.

— Вибач. Я задрімав. Заходь, — озвався Фок, роззираючись. Стільців немає. Він розправив покривало на ліжку. — Сідай.

— Дякую, — Кармен відсунула карти на покривалі, звільняючи для себе місце. — Що це таке?

— Та нічого. Це татові.

Кармен узяла карту Гіралензького хребта, яка лежала розгорнута згори на стосі.

— Тут стільки позначок!

— Ага. Всі карти такі. Це в нього було хобі.

— Навряд чи тут є великий хрестик з підписом «Аліса тут»? — зронила Кармен. Вона роздивлялася нотатки олівцем. — Моя бабуся так робила в книгах рецептів: додавала коментарі й уточнення. Я досі їх усі зберігаю. Це приємно — вона неначе розмовляє зі мною. І вона мала рацію. Якщо до цедри додати пів чайної ложечки соку, виходить такий смачний лимонний пиріг, якого ти в житті не куштував.

Вона відклала карту, яку тримала, й узяла іншу.

— Ви з ним разом проходили ці маршрути?

— Ні, — похитав головою Фок.

— Що — жодного?

Фок повільно склав карти.

— Ми мали небагато спільного.

У роті пересохло, й він ковтнув.

— А чому так?

— Довга історія.

— А є скорочена версія?

Фок опустив очі на карти.

— Коли мені було шістнадцять, тато продав ферму, й ми переїхали в Мельбурн. Я не хотів, але в рідному містечку в нас виникли серйозні проблеми. Все швидко погіршувалося, й тато вважав, що робить це для мене. Не знаю, мабуть, він гадав, що має забрати мене звідти.

За багато років по тому, вже дорослим, Фок, озираючись назад, частково розумів татове рішення. Але тоді він просто почувався зрадженим. Здавалося неправильним тікати в місто, коли з ніздрів не вивітрився сморід страху й підозр.

— Ми сподівалися почати все спочатку, — сказав він. — Але не так сталося, як гадалося. Тато ненавидів місто. Й мені там було не краще.

Він зупинився. Вони ніколи з татом про це не розмовляли. Ні про колишнє життя, ні про нове. Невимовлені слова висіли поміж ними, мов запона, і здавалося, наче щороку до неї додається новий шар. Зрештою вона стала такою цупкою, що Фок уже й не бачив чоловіка з тамтого боку. Він зітхнув.

— Хай там як, а майже кожні вихідні тато пакував наплічник, виїздив кудись подалі й рушав у похід. І користувався цими картами.

— А ти ніколи не відчував спокуси піти з ним?

— Ні. Не знаю. Він запрошував. Принаймні на початку. Але ж, розумієш, мені було шістнадцять, сімнадцять. Я був злий.

— Хіба не всі діти такі в цьому віці? — всміхнулася Кармен.

— Мабуть.

Хоча так було не завжди. Фок ще пам’ятав часи, коли він ходив за татом, як тінь. На фермі на пасовищах малий Фок, який головою ледве сягав огорожі, намагався наздогнати татові широкі розмірені кроки. Палюче сонце видовжувало їхні тіні, а біле волосся аж світилося. Тоді, пам’ятав Фок, йому хотілося бути таким самим, як тато. Озираючись назад, він зрозумів ще одну річ. П’єдестал був занадто високий.

Кармен щось казала.

— Перепрошую?

— Я запитала, що про це все думала твоя мама.

— О! Нічого. Вона померла, коли я був зовсім маленький.

Взагалі-то вона померла, народжуючи його, але Фок старався по можливості уникати таких подробиць. Від цього більшість людей ніяковіла, а в декого — переважно у жінок — в очах з’являвся оцінювальний блиск. «А ти був того вартий?» Фок сам собі старався не ставити цього питання, проте іноді ловив себе на думці: цікаво, а які були останні мамині думки? Він сподівався, вона не дуже шкодувала.

— Але то таке. Ось як мені дісталося все це, — поклав він останню карту на стос і відсунув його вбік. Годі. Кармен зрозуміла натяк. Засвистів вітер, затремтіла віконна рама, й вони обоє озирнулися.

— Отже, Аліси немає, — сказала Кармен.

— Поки що ні.

— То що тепер? Чи є нам сенс лишатися тут до завтра?

— Не знаю, — зітхнув Фок, відхиляючись на спинку ліжка. Пошуки в руках професіоналів. Навіть якщо Алісу знайдуть за годину — чи то цілу й неушкоджену, чи то замерзлу й закривавлену, — Фок розумів, що потрібні контракти доведеться добувати в інший спосіб. Аліса Рассел ще не скоро повернеться на роботу, якщо взагалі повернеться.