Сила природи

Вони втрьох підійшли до нього. Фок оце вперше побачив Данієля Бейлі зблизька. Губи в нього були міцно стиснені, а в очах відчувалася напруга, але все одно на вигляд йому не можна було дати сорок сім років. А ще він страшенно нагадував свого батька з тих фотографій, які бачив Фок: батько й досі був членом правління й неодмінним атрибутом буклету компанії. Данієль ще не так сутулився й не мав стільки зморщок, але схожість була очевидна.

Бейлі з увічливою цікавістю подивився на Фока й Кармен. Фок почекав, але в його очах так і не майнула іскра впізнавання. Фок відчув полегшення. Так уже краще.

— Боюся, нічого нового ми вам не скажемо, — мовив Чейз. — Принаймні поки що.

— Заради Бога, — похитав Бейлі головою, — обіцяли ж, що сьогодні її повернуть.

— Сподівалися, що сьогодні.

— Додаткове фінансування могло б допомогти. Я ж казав, що все оплачу. Люди це знають, ні?

— Справа не в грошах. А в усьому іншому, — глянув Чейз на буш. — Ви ж самі знаєте, як воно там.

Перед від’їздом з квадрату пошуків сержант Кінг розгорнув карту-кілометрівку і показав Фокові й Кармен територію, яку необхідно прочесати. Іде приблизно чотири години на те, щоб належним чином обшукати один квадратний кілометр, сказав він. І це коли буш не дуже густий. А якщо ділянка густо заросла, або крута, або має водну перешкоду, то довше. Фок почав лічити квадратики. Дійшовши до двадцятьох, покинув цю справу.

— Північно-західний гребінь уже обшукали? — запитав Бейлі.

— Цього року він непрохідний. А за такої погоди це ще й занадто небезпечно.

— Тим паче варто перевірити, ні? Там легко збитися з дороги.

У тому, як Бейлі вимагав відповідей, пробивалася якась нещирість.

Фок прокашлявся.

— Мабуть, нелегко вам і вашим колегам. Ви добре знали зниклу?

Бейлі вперше уважно подивився на нього, й в очах водночас читався хмурий і питальний вираз.

— А ви..?

— Вони з поліції, — пояснив Чейз. — Допомагають нам з пошуками.

— А, ясно. Добре. Дякую.

Простягнувши руку, Бейлі представився. Долоня в нього була холодна, пальці мозолясті. Не схожа на руку людини, що постійно сидить на столом. Безперечно, Бейлі займається спортом.

— То ви добре її знали? — повторив Фок, потискаючи йому руку.

— Алісу? — Бейлі нахмурився ще дужче. — Так. Доволі добре. Вона в нас працює вже чотири роки...

«Взагалі-то п’ять», — подумав Фок.

— ...тож вона — цінний член команди. Ну, тобто всі працівники цінні, звісно. Але щоб вона отак зникла з радарів... — Бейлі похитав головою. — Ми дуже занепокоєні.

Говорив він начебто з невдаваною щирістю.

— Ви не бачилися з Алісою у вівторок, коли її група виходила, правильно? — запитала Кармен.

— Не бачився. Приїхав пізніше. Довелося затриматись, і я спізнився на автобус.

— Можна поцікавитися чому?

Бейлі подивився на неї.

— Це сімейна справа.

— Мабуть, коли очолюєш родинний бізнес, нема можливості й розслабитися, — легковажним голосом зронила Кармен.

— Щира правда, — вичавив Бейлі напружену усмішку. — Але я стараюся розділяти, коли є можливість. В іншому разі можна збожеволіти. Але цього разу, на жаль, я не міг відкрутитися. Я вибачився перед рештою команди. Неприємно, звісно, але я затримав групу всього на годину. Зрештою, це не мало аж такого значення.

— Ваша група без проблем вийшла вчасно на місце зустрічі? — мовив Фок.

— Так. Ландшафт суворий, але самі маршрути не надто складні. Принаймні так було задумано, — зиркнув Бейлі на Чейза, який опустив очі.

— Звучить так, наче ви непогано знаєте місцевість, — мовив Фок.

— Трохи знаю. Кілька разів ходив сюди в похід на вихідних. І ми вже три роки разом з «Авторитетними пригодами» влаштовуємо тут зимові корпоративи, — пояснив Бейлі. — Це чудове місце. Зазвичай. Але надовго тут ліпше не губитися.

— А ви завжди берете участь у корпоративах?

— Це чудова нагода вибратися з кабінету, — почав Бейлі автоматично розтягувати вуста в усмішці, але на півдорозі похопився, й на його обличчі застигла нещасна гримаса. — Корпоративи завжди були гарні й непогано організовані. Ми лишалися задоволені... — він загнувся. — Ну, дотепер.

Чейз не підводив очей від землі.

— Але під час походу ви таки бачилися з Алісою, — мовив Фок.

— Маєте на увазі — першого вечора? — кліпнув Бейлі.

— А що — це був не єдиний раз?

— Єдиний, — занадто швидко вихопилося в нього. — Тільки першого вечора. Дружній візит в інший табір.

— Чия то була ідея?

— Моя. Нам корисно спілкуватися поза офісом. Ми ж одна компанія. Всі в одному човні.

— І ви розмовляли з Алісою Рассел? — Фок пильно дивився на Бейлі.

— Коротко, на самому початку, але ж ми не затримувалися надовго. Коли почався дощ, ми пішли.

— Про що ви говорили?

Бейлі насупив брови.

— Та ні про що. Так, по роботі.

— Під час дружнього візиту? — поцікавилася Кармен.

— Як ви й казали, — легенько посміхнувся він, — нема коли й розслабитися.

— Якою вона вам здалася того вечора?

Секундна пауза.

— Та нормальною. Але ж ми недовго розмовляли.

— Ви не відчули занепокоєння? — запитав Фок.

— Чим?

— Та чим завгодно. Її здоров’ям, душевним станом? Її здатністю витримати похід?