Сила природи

— Чи погано спала першу ніч у наметі... Повір мені, я знаю, нікому це не подобається...

— Справа не...

— І нас усе одно не завезуть у Мельбурн аж до неділі, отож я, як старший член команди, вважаю, що буде набагато краще...

— Ага, — зітхнула Аліса. — Гаразд.

— То зможеш іти далі?

Пауза.

— Напевно.

— От і добре.

Вітер рвонув гілки в Бет над головою, і з листя бризнула вода. Крижана крапля потекла по шиї, і Бет рішучо стягнула джинси й присіла за деревом. Коліна миттєво заболіли, а стегнам стало холодно. Вона переставила ногу, щоб не облитися, й раптом почула позаду крок. Здригнувшись, вона обернулася — й гепнулася навзнак, приклавшись голою шкірою до землі, водночас холодної, теплої і мокрої.

— Господи Боже! Ти серйозно? Просто біля наметів?

Бет кліпнула, звівши погляд на яскраво-сіре небо; джинси опущені були до кісточок, долоня впиралася в щось тепле. Згори вниз на неї дивилася Аліса. Обличчя в неї було бліде й напружене. Може, їй і справді зле, відсторонено подумала Бет.

— Якщо ти занадто лінива, щоб відійти на погоджене місце, принаймні май совість і роби це біля свого намету, а не мого.

— Я думала... — Бет важко зіп’ялася на ноги, швидко натягуючи джинси. Тугі й перекручені, вони чинили опір. — Вибачте, я гадала...

На щастя, вона вже стояла, тільки по внутрішній поверхні стегна стікала тоненька цівочка.

— Я гадала, що це потрібне дерево.

— Оце? Та воно за два метри від наметів.

Бет наважилася озирнутися. Тут явно не два метри, правда? У темряві здавалося ще більше, але тут метрів п’ять, не менше.

— Ще навіть спуск не почався.

— О’кей. Я ж вибачилася.

Бет хотілося шикнути, щоб Аліса говорила тихше, та було запізно. Почувся шурхіт полотна, й над наметами з’явилося три голови. Бет бачила, яким твердим став сестрин погляд. Брі не треба було нічого пояснювати — вона й так усе знала. «Знову Бет вляпалася».

— Проблеми? — гукнула Джил.

— Ні. Все під контролем, — випросталася Аліса. — Ось потрібне дерево, — тицьнула вона вдалечінь. Ніякої зламаної гілки там і близько не було.

Бет обернулася до трьох облич біля наметів.

— Вибачте. Я думала... Вибачте.

— Бачиш дерево, про яке я кажу? — перепитала Аліса, досі вказуючи.

— Так, бачу. Слухайте, виб...

— Бет, усе гаразд, — гукнула Джил, уриваючи її. — І дякую, Алісо. Думаю, ми вже всі добре запам’ятали дерево.

Не спускаючи очей з Бет, Аліса повільно опустила руку. Повертаючись на галявину, Бет ні на кого не дивилася, вся червона з обличчя. Сестра з почервонілими очима стояла біля входу в намет, нічого не кажучи. Видно було, що в неї похмілля, а Бріанна погано переносить похмілля.

Бет пірнула в намет і защепила змійку. Єдині джинси смерділи сечею, а очі пекло від сліз. Вона щільно заплющила повіки, примушуючи себе сидіти абсолютно спокійно, як учили в центрі реабілітації. Глибоке дихання, позитивні думки — поки все не минеться. Вдих-видих.

Рахуючи вдихи й зосередившись, вона уявила, як запрошує інших жінок стати разом з нею в коло. Картинка була дуже чітка, й Бет подумки потягнулася до Аліси. Вдих-видих. Уявила, як підносить руку, розчепірює пальці, запускає їх в Алісині біляві мелірувані пасма. Вдих-видих. Стискає пальці й нагинає випещене Алісине обличчя до землі. Вчавлює в багнюку, поки жінка не починає пищати й сіпатися. Вдих-видих. Долічивши до ста, Бет востаннє видихнула й посміхнулася сама до себе. Вихователь мав рацію. Візуалізація того, чого дуже хочеться, справді допомагає.

Розділ 7

Яке полегшення — повернутися на початок маршруту на Мірор-Фолз! Коли розступилися дерева й відкрилося небо, Фок глибоко зітхнув. Попереду лилося світло з вікон адмінкорпусу, але не досягало темного підліску біля стежки. Вони з Кармен слідом за Чейзом перетнули стоянку, відчуваючи, як під черевиками рипить гравій. Неподалік адмінкорпусу Кармен постукала Фока по руці.

— Он там два-в-одному, — прошепотіла вона.

Поряд з чорним «БМВ» стояв Данієль Бейлі, а з ним — жінка, яку Фок миттєво впізнав. Його сестра Джил. Навіть з такої відстані видно було синець у неї на обличчі, і Фокові пригадалися слова сержанта Кінга. Ушкодження. Першого дня на груповій світлині у Джил точно не було синця.

А тепер вона стояла лицем до лиця з братом, і вони сперечалися. Обличчя кам’яні, губи ледве ворушаться — звикли, що не можна влаштовувати публічних сцен.

Джил говорила, нахилившись до брата. Тицьнула пальцем у буш і миттєво забрала руку. Брат відповів, коротко хитнувши головою. Джил не здавалася, нахилившись ще ближче. Данієль Бейлі дивився повз неї, понад її плечем. Уникав її очей. Знову хитнув головою. «Я сказав — ні».

Джил подивилася на нього без жодного виразу на обличчі, а потім, не кажучи більше ні слова, розвернулася й піднялася східцями в адмінкорпус. Прихилившись до машини, Бейлі провів її очима. Похитав головою — і тут його погляд упав на Іяна Чейза в червоній флісці «Авторитетних пригод». На якусь мить він засоромився, що його застукали за сваркою, але швидко відновив самовладання.

— Добридень! — підніс Бейлі руку, і його голос задзвенів над стоянкою. — Є новини?