Сила природи

— Нічого не трапилося. Фірма родинна, тож від усіх членів родини очікується, що вони на неї працюватимуть. У цьому сенсі ми мало відрізняємося від фермерів чи від родин, які передають своїм дітям крамничку на розі. Потрібні люди, яким можна довіряти. Я працюю в компанії, Данієль працює, тато ще досі залучений. Після університету в нас почне працювати син Данієля Джоул.

— А ваші діти? У вас є діти? — запитав Фок.

— Так. Двоє. Вже дорослі, — сказала вона й помовчала. — Але вони — це виняток. Вони абсолютно не цікавилися бізнесом, і я їх не примушувала. Татові це не подобалося, але в нього є ми, тож, гадаю, це нормальна компенсація, — вираз обличчя Джил трохи пом’якшився. — Мої діти обоє стали вчителями.

— Чудово, — сказала Кармен. — Ви, певно, пишаєтеся.

— Так, дякую.

Фок подивився на Джил.

— Повернімося до походу. Першого вечора до вас у табір прийшов ваш брат з чоловічою групою. Ви знали, що вони таке планують?

— Ні, — похитала головою Джил. — А якби знала, сказала б Данієлю не приходити. Це було... недоречно.

Я не хотіла, щоб жінки почувалися так, наче чоловіки їх перевіряють.

— Того вечора ваш брат розмовляв з Алісою Рассел.

— Нас було всього десятеро. Думаю, всі з усіма розмовляли.

— Схоже, вони мали приватну розмову, — сказав Фок.

— Це не заборонено.

— Не знаєте, про що йшлося?

— Я не впевнена. Запитайте в нього.

— Ми б залюбки, — сказала Кармен, — але він поїхав.

Джил нічого не відповіла, але кінчик язика знову мигцем торкнувся розбитої губи.

— Отож ви не помітили, щоб Аліса після цієї розмови була засмучена чи стривожена? — спитала Кармен.

— Звісно, ні. Чого б це?

— Адже вона просила у вас дозволу піти, — мовила Кармен. — Щонайменше двічі.

— Ну... Кажу ж, якби я відпускала всіх, хто хоче піти, нікого б у поході не лишилося.

— Наскільки ми зрозуміли, через це між вами двома виникла напруга.

— Хто вам таке сказав? Там усі були напружені. Ситуація була дуже складна.

Джил узяла зі столика горнятко з холодною кавою і тримала його в руках. Фок не міг точно визначити, трусяться в неї руки чи ні.

— Звідки у вас синець на обличчі? — поцікавився Фок. — Великий.

— Господи Боже, — Джил з такою силою гримнула горнятком об столик, що кава хлюпнула через край. — На що ви натякаєте?

— Ні на що. Просто питаю.

Джил перевела погляд з Фока на Кармен і назад. Зітхнула.

— Це сталося випадково. Останньої ночі в колибі, коли я намагалася зупинити дурнувату сварку.

— Яку сварку? — запитав Фок.

— Багато галасу з нічого. Я вже все розповіла поліції штату. Відчай і страх нарешті знайшли вихід. Ми кілька секунд поштовхалися й видерли трохи волосся. Як у шкільному дворі. Все закінчилося дуже швидко.

— Не схоже.

— Мені не пощастило. Стояла на дорозі, от мені й прилетіло. Ненавмисно.

— А хто сварився? — Фок уважно спостерігав за нею. — Ви всі?

— О Боже, ні, — набрякле обличчя Джил було втіленням подиву. — Аліса й Бет. Ми всі змерзли і зголодніли, Аліса погрожувала піти без нас, і ситуація дійшла до точки кипіння. Я сама винна — повинна була це передбачити. Ці двоє ніколи не ладнали.

День 2. Пообіддя п’ятниці

У Джил на ходу цокотіли зуби. Біля річки вона перевдягнулася в сухе — вони всі перевдягнулися, відвертаючись спинами і, тремтячи, розбираючись, але за двадцять хвилин їх знову накрила злива. Джил хотілося трохи пришвидшити крок, щоб зігрітися, але вона бачила, що Лорен досі нетвердо стоїть на ногах. Пластир з аптечки раз у раз відклеювався, відкриваючи кривавий поріз.

Аліса з картою в руках ішла перша. Брі ще на березі здалася без єдиного слова. Бет, як завжди, тупала остання.

Дивно, подумалося Джил, який буш одноманітний. Двічі їй трапилися речі (одного разу — пеньок, а другого — повалене дерево), які, Джил була впевнена, вона вже бачила. Вона постійно перебувала в якомусь стані дежавю. Джил поправила наплічник. Без чохла з розпірками він важив менше, але їхня відсутність тиснула на свідомість.

— Ми правильно йдемо? — запитала Джил, коли вони сповільнили крок, обходячи багнистий рів.

Аліса дістала компас і звірилася з ним. Обернулася назад, потім знову глянула на компас.

— Правильно? — повторила Джил.

— Так, усе нормально. Просто стежка мала вигин. Але все правильно.

— Мені здавалося, ти ведеш нас на узвишшя.

Земля під ногами була заросла травою, але безнадійно рівна.

— Потрібно частіше звірятися з компасом, Алісо, — почувся позаду голос Лорен. Вона притискала рукою пластир на чолі.

— Я щойно звірилася. Ти ж сама бачила.

— Але треба частіше.

— Я знаю, дякую за підказку, Лорен. Можеш мене замінити хоч зараз, якщо хочеш, — Аліса на розтуленій долоні простягнула компас. Повагавшись, Лорен похитала головою.

— Ходімо вже, — промовила Аліса. — Скоро дорога піде вгору.

Рушили далі. Місцевість залишалася рівнинною. Джил уже готова була поцікавитися, як скоро буде «скоро», коли у стегнах з’явилося оте знамените відчуття жару. Почався підйом. Невисокий, але схил явно вів угору. Від полегшення хотілося розплакатися. Богу дякувати! Якщо пощастить, нагорі, може, вдасться зловити сигнал. Комусь подзвонити. Нарешті можна буде покласти край цьому безладу.