Сила природи

Фок поглянув на неї. Навіть у слабенькому світлі вона здавалася виснаженою.

— Чому ви не згадали про бійку в колибі?

Бет зиркнула на свою пляшку пива.

— З тої самої причини, з якої мені нічого не можна. Умовно-дострокове. Та й сварка була не дуже серйозна. Всі були перелякані. Поводилися неадекватно.

— Але ви посварилися з Алісою?

— Це вам таке сказали? — мовила Бет. У темряві важко було зрозуміти вираз її очей. — Ми всі посварилися з Алісою. А якщо хтось каже по-іншому, то він бреше.

Голос у неї був засмучений, і Фок вирішив перечекати.

— А загалом як справи? — нарешті знову заговорив він.

Вона зітхнула.

— Все гаразд. Її випишуть або завтра, або позавтра.

Фок зрозумів, що вона говорить про сестру.

— Я мав на увазі вас, — промовив він. — У вас усе нормально?

— О, — кліпнула Бет. Здавалося, вона не знає, як відповідати. — Так. Мабуть. Дякую.

Крізь вікно адмінкорпусу Фок бачив Кармен, яка скрутилася калачиком на потертому кріслі в кутку. Вона щось читала, і на плечі їй спадало вологе волосся. У вітальні розмовляли, грали в карти або сиділи перед коминком з заплющеними очима шукачі, в яких закінчилося чергування. Підвівши голову, Кармен побачила Фока й кивнула.

— Не хочу вас затримувати, — сказала Бет.

Фок був уже розтулив рота, але його відповідь заглушив черговий гуркіт грому. Небо прошила біла блискавка, а потім запала темрява. З адмінкорпусу почувся одностайний здивований вигук, а далі стогін. Вибило електрику.

Фок покліпав, щоб очі призвичаїлися. За шибкою тьмяне світло вогню з коминка кидало на чорні обличчя жовтогарячі відблиски. Кутки вітальні лишалися невидимі. На порозі почувся рух, і з темряви виринула Кармен. Вона щось несла попід пахвою. Схоже на дуже велику книжку.

— Привіт, — кивнула Кармен до Бет і обернулася до Фока. Нахмурилася. — Ти змок.

— Потрапив під дощ. Усе гаразд?

— Нормально, — озвалася вона й ледь помітно хитнула головою. «Не слід тут розмовляти».

Бет заховала пляшку пива з очей, а руки строго схрестила на грудях.

— Надворі дуже темно, — мовив до неї Фок. — Хочете, проведемо вас до номера?

Бет похитала головою.

— Я ще тут трохи побуду. Я не боюся темряви.

— Гаразд. Але будьте обережні.

Вони з Кармен натягнули каптури й вийшли з-під дашка. Дощ бив у обличчя. Навколо турбази горіло кілька тьмяних лампочок, які живилися чи то від сонячних батарей, чи то від аварійного генератора — Фок точно не знав, але цього світла було достатньо, щоб знайти дорогу.

Небо спалахнуло від чергової блискавки, і злива обрушилася примарно-білою стіною. Крізь неї Фок помітив, як хтось біжить через стоянку. Іян Чейз у наскрізь промоклій флісці «Авторитетних пригод». Важко було сказати, звідки він узявся, але з прилиплого до голови волосся можна було виснувати, що він під дощем давненько. Небо знову потемніло, й Іян зник з очей.

Обтерши обличчя, Фок зосередив увагу на доріжці. Вона була слизька від води й болота, тож, нарешті завернувши за ріг і опинившись під дашком житлової будівлі, Фок відчув полегшення. Зупинилися під дверима номеру Кармен. Велику книгу вона сховала під куртку й притискала до грудей. А тепер витягнула її і, поки шукала ключі, віддала Фокові. Тепер він роздивився, що це — альбом у ламінованій палітурці. Кутики трішки підмокли, а на обкладинці виднілася наліпка з написом: «Власність Гіралензької турбази. Не виносити за межі адмінкорпусу». Кармен обернулася в ту мить, коли Фок звів брови, й розсміялася.

— Та ну, я віднесла альбом на п’ятдесят метрів від корпусу. І я його поверну, — сказала вона, відмикаючи двері й пускаючи Фока в номер; від холоду й дощу вони обоє трішки засапалися. — Але спершу ти маєш дещо побачити.

День 2. Вечір п’ятниці

Сперечалися, що робити далі, поки не стало запізно взагалі щось робити.

Нарешті, поки сонце сідало на півдні, вони трохи спустилися з пагорба, шукаючи прихисток. А коли день остаточно розтанув, довелося облаштовуватися на ніч, де були. Облаштовуватися, наскільки це було можливо.

Зібравши всі припаси на купу на землі, жінки п’ятикутником стали навколо, діставши ліхтарики і мовчки роздивляючись свої скарби. Три непошкоджені намети; менш як літр води, нерівно розподілений по п’ятьох пляшках; шість батончиків.

Дивлячись на скромну купку, Бет відчула перший напад голоду. Хотілося й пити. Попри холод і вогкий одяг, після підйому на пагорб під пахвами спітніло. У її пляшці води було найменше. Вона ковтнула. Язик у роті пересох.

— За ніч можна спробувати набрати дощівки, — мовила Лорен. Вона також дивилася на майже порожні пляшки з нервовим виразом в очах.

— А ти вмієш? — з благальною ноткою запитала Джил.

— Можу спробувати.

— А де решта батончиків? — поцікавилася Джил. — Мені здавалося, їх було більше.

Бет не так побачила, як відчула, що сестра метнула на неї погляд. Бет не підвела на неї очей. «Пішла ти, Брі». Цього разу сумління Бет було чисте.

— Має бути ще бодай парочка, — сказала Джил, чиє обличчя в світлі ліхтариків набуло сіруватого відтінку; вона невпинно кліпала. Бет не знала: це їй піску в очі намело чи вона просто не могла повірити в те, що відбувається.