Сила природи

— Але в одному, думаю, вона зробила нам велику послугу. Якби ми залишилися в колибі чекати на допомогу, мабуть, і донині б там сиділи. Схоже, її досі не вдається відшукати.

— Не вдається.

Лорен поглянула на нього.

— Але, наскільки бачу, шукають дуже старанно, — сказала вона. — Більшість поліціянтів тільки про колибу й говорить.

— Мабуть, через те, що саме там востаннє бачили Алісу, — мовив Фок. Він пригадав Кінгові слова: ми не казали жінкам про Сема Ковача. Фок не мав певності, що за таких обставин це — мудре рішення.

— Мабуть, — Лорен і далі пильно дивилася на нього. — Але таке відчуття, що тут не все так просто. Те місце давно стоїть порожнє, проте ж не завжди так було. Я вже казала іншим офіцерам. Хтось знав про нього, бо хтось там бував.

— Звідки ви знаєте?

— Там поховали собаку.

Запала мовчанка. Під ногами літало опале листя.

— Собаку.

— Щонайменше одного, — Лорен почала чистити нігті. Руки в неї нагадували пташині лапи, на зап’ястках проступали з-під шкіри кісточки. — Поліція все допитувалася, чи ми не бачили там ще когось.

— А ви бачили?

— Ні. Востаннє ми бачили людей першого вечора, коли до нас у табір завітала чоловіча група. Але... — Лорен метнула погляд на буш і назад. — Це було дуже дивно. Іноді в мене виникало таке відчуття, наче за нами стежать. Але ніхто, я так розумію, не стежив. Такого просто бути не могло. Просто в буші стаєш параноїком — розум починає свої фокуси.

— Ви точно більше не бачилися з чоловіками?

— Ні. Якби ж то! Але ми геть заблукали. Знайти нас можна було тільки в один спосіб: якщо слідкувати за нами, — вона похитала головою, відкидаючи саму ідею. — Не розумію, що могло статися з Алісою. Я впевнена, що вона пішла б тою стежкою на північ. Ми рушили тим самим шляхом усього за кілька годин після неї. А Аліса завжди була сильна. І морально, і фізично. Якщо вдалося вибратися нам, то їй мало б і поготів це вдатися. Але вона ніби щезла, — закліпала Лорен. — А тепер я приходжу й сиджу біля водоспаду, сподіваючись, що вона таки вийде — сердячись, звинувачуючи всіх навколо й погрожуючи подати в суд.

Фок кивнув на темний поріз у неї на чолі.

— Жахлива рана. Звідки вона у вас?

Пальці Лорен метнулися до порізу, й вона гірко розсміялася.

— Ми примудрилися втопити в ріці балончик з пальним для пічки й розпірки для наметів. Я намагалася їх дістати — й отримала по голові.

— Отже, це сталося не під час сварки в колибі?

Якусь мить Лорен витріщалася на нього, перш ніж відповісти.

— Ні.

— Я чому питаю: Джил сказала, що вона свій синець отримала саме там. Рознімаючи бійку.

— Справді?

Фок мав віддати Лорен належне: її обличчя лишалося незворушним.

— А що — було не так? — поцікавився він.

Здавалося, Лорен зважує свою відповідь.

— Джил і справді отримала синець під час бійки. А от чи рознімала вона її, це ще під великим питанням.

— Отож Джил брала участь у сварці?

— Та Джил її почала. Коли Аліса хотіла піти. Вони посварилися за телефон. Тривало це недовго, але бійка вибухнула саме через це. А що? Що вам сказала Джил?

— Це не має значення, — похитав головою Фок. — Може, ми просто її неправильно зрозуміли.

— Ну, хай що вона вам сказала, а вона брала в бійці участь, — опустила погляд Лорен. — Я цим не пишаюся, та ми всі винні, якщо по правді. І Аліса також. Ось чому я не здивувалася, коли вона втекла.

Над головою спалахнула яскрава блискавка, перетворивши навколишні евкаліпти на чіткі сильветки. Слідом пролунав гуркіт грому, й небеса розверзлися. Виходу не було — довелося забиратися геть. Натягнувши на голови каптури, Фок і Лорен побігли до адмінкорпусу, а дощ барабанив об куртки.

— Зайдете? — запитав Фок, коли добігли до сходів. Через шум дощу доводилося кричати.

— Ні, побіжу до себе в номер, — гукнула Лорен, ступаючи на доріжку. — Як ще щось знадобиться, ви знаєте, де мене шукати.

Помахавши рукою, Фок бігом піднявся на ґанок; у дашок тарабанив дощ. У тіні біля входу ворухнулася постать, і Фок аж здригнувся.

— Привіт.

Він упізнав голос Бет. Сховавшись під дашком, вона курила, задивившись на дріботіння дощу. Цікаво, подумав Фок, а вона бачила, як він розмовляв з Лорен? Цікаво, чи це взагалі має значення. В одній руці Бет тримала цигарку, а в другій щось ще, але Фокові не було видно. На її обличчі читався винуватий вираз.

— Не кажіть нічого, я й сама знаю, що не варто, — мовила вона.

Фок рукавом витер обличчя.

— Не варто що?

Бет присоромлено показала пляшку світлого пива.

— Я ж на умовно-достроковому. Але останні дні були занадто вже важкі. Вибачте, — щиро промовила вона.

Фок не мав сили перейматися через світле пиво. В його дитинстві пиво практично прирівнювали до води.

— Тільки не перевищуйте водійську норму алкоголю.

Йому здавалося, що це розумний компроміс, але Бет здивовано кліпнула. Й усміхнулася.

— І курити тут мені теж не можна, — сказала вона. — Але ж, Господи Боже, я надворі.

— Щира правда, — озвався Фок, задивившись на зливу.

— З кожним дощем знайти сліди людини стає дедалі важче. Принаймні так мені сказали, — мовила Бет і ковтнула пива. — А дощить багато.

— Так.