Сила природи

— Бозна. Так чи так, а довести щось буде велика проблема. Зараз на місці злочину працює команда криміналістів з Мельбурна, але жінка пролежала декілька днів, відкрита вітру й дощу. Кругом земля, болото й сміття.

— В її наплічнику нічого цікавого не знайшли? — запитала Кармен.

— Наприклад, стос фінансових звітів «БейліТенантсу»? — похмуро посміхнувся Кінг. — Не думаю, вибачте. Але... — він покопирсався у власному наплічнику й дістав флешку. — Фото з місця злочину. Якщо побачите щось потрібне, попросите криміналістів показати вам, коли вони все привезуть.

— Дякую, — узяв флешку Фок. — Могили біля колиби вони також оглядають?

— Ага. Оглядають... — Кінг повагався.

— Що? — спитала Кармен, уважно спостерігаючи за ним. — Що таке? Вони вже підтвердили, що це Сара?

Кінг похитав головою.

— Це не Сара.

— Звідки вони знають?

— Це труп чоловіка.

Фок і Кармен витріщилися на нього.

— Хто він? — запитав Фок.

— Годину тому у відділок подзвонили, — сказав Кінг. — Отой байкер у в’язниці уклав угоду, яку хотів, і сказав своєму адвокатові, що тіло в могилі, на його думку, належить самому Семові Ковачу.

Фок кліпнув.

— Семові Ковачу?

— Ага. Хлоп каже, п’ять років тому байкерам заплатили, щоб вони його позбулися. Сем хвалився своїми зв’язками з батьком — мабуть, намагався потрапити в банду. Але цей хлоп вважає, що він був трохи не при собі: такому неврівноваженому не можна довіряти. Отож коли байкери отримали кращу пропозицію, то прийняли її. Замовникам було байдуже, як вони це зроблять, головне — щоб тіла не знайшли. Вони просто хотіли, що Сем щез.

— А хто замовники? — поцікавилася Кармен.

Кінг визирнув у вікно. Вітер ущух, і вперше в буші запала дивна тиша.

— Зв’язувалися через посередника, та це, здається, була літня пара. Заможна. Готова багато заплатити. Але дивакувата. Теж трохи не при собі.

— Не батьки Сари Сонденберг? — запитав Фок, і Кінг легенько здвигнув плечима.

— Зарано говорити напевно, але я гадаю, в першу чергу розглядати слід саме їх. Бідолашні поганці. Мабуть, двадцять років горя й невизначеності ще й не так вплинуть на людину, — похитав головою Кінг. — Клятий Мартин Ковач. Він зіпсував це місце. Міг би дарувати сердешним старим спокій. Може, й сам би менше страждав, хтозна... Хтось із вас має дітей?

Фок похитав головою, уявивши Сару Сонденберг з її газетною усмішкою. Подумав про її батьків і про те, якими для них, мабуть, були останні двадцять років.

— У мене двоє хлопчиків, — мовив Кінг. — Я завжди співчував Сонденбергам. Між нами, якщо це були вони, я не можу занадто їх винуватити, — зітхнув він. — Гадаю, не варто недооцінювати того, на що здатні піти батьки заради дітей.

Десь у глибині будівлі знову почулося жалібне схлипування Марго Рассел.

День 4 . Ранок неділі

— Аліса?

Аліса Рассел здригнулася. Розвертаючись на голос, вона навпомацки намагалася обірвати дзвінок, розширивши очі від усвідомлення, що на цій стежці вона не сама. Вона позадкувала.

— З ким ти розмовляєш, Алісо?

Розділ 28

Фок почувався вичавленим. Дорогою до житлового корпусу він подивився на Кармен і з її обличчя зрозумів, що й вона вичавлена також. Знову здійнявся вітер, він різав очі й шарпав одяг. Дійшовши до номерів, зупинилися, й Фок покрутив у руках флешку, яку їм дав сержант Кінг.

— Переглянемо знімки? — запитав він.

— Думаю, варто, — сказала Кармен з таким самим «ентузіазмом», який відчував і Фок. Лісова могила Аліси Рассел. Гіралензький хребет нарешті віддав її, але не в тому вигляді, в якому всі сподівалися.

Фок відімкнув двері й, поставивши наплічник на підлогу, почав діставати з нього речі, поки не зміг витягнути ноутбук. Кармен спостерігала, сидячи на ліжку.

— У тебе досі татові карти, — зауважила вона, коли він виклав стос поряд з нею на ліжко.

— Ага. Не мав часу вдома нормально розпакувати речі.

— Я теж. Що ж. Думаю, ми туди дуже скоро повернемося. І тепер, коли Алісу знайшли, вислухаємо на роботі все, що про нас думають. Їм усе одно потрібні будуть контракти, — сказала Кармен так, наче її ця перспектива добивала. — Хай там як... — вона посунулася, звільняючи місце на ліжку, й Фок розгорнув ноутбук. — Пора з цим кінчати.

Фок вставив флешку, й вони, сидячи пліч-о-пліч, відкрили галерею знімків.

На екрані з’явився Алісин наплічник. На фотографіях, знятих здалеку, він стояв, притулений до стовбура дерева, й тканина дуже контрастувала з морем приглушених зелених і брунатних тонів. Знімки зблизька підтвердили перше враження, яке у Фока склалося ще в буші. Наплічник промок від дощу, але в цілому був непошкоджений і закритий. Те, як він стояв там, чекаючи, що його забере власниця, яка насправді вже ніколи не повернеться, мимоволі позбавляло спокою. Фок і Кармен неквапом переглянули його фотографії з усіх можливих ракурсів, але зрештою переключилися на інші світлини.