Сила природи

Дерева захистили тіло Аліси Рассел від найгіршої негоди, але стихії все одно зробили свою справу. Вона лежала навзнак у заростях вічнозеленої трави, випроставши ноги й витягнувши руки вздовж тіла. Це було не більш як за двадцять метрів від стежки, але знімки засвідчили, що розгледіти його можна було тільки з дуже близької відстані.

Волосся на голові сплуталося, а шкіра на вилицях обвисла. А в іншому можна було майже подумати, що вона спить. Майже. Тварини і птахи знайшли тіло задовго до поліції.

Буш прокотився по Алісі, наче хвиля. У волоссі й у складках одягу зачепилися гілочки, листя та сміття. Під однією ногою був затиснутий старий шматок поліетиленової плівки, який, здавалося, сюди залетів здалеку.

Фок уже збирався перейти до наступного знімку — й зупинився. Що привернуло його увагу? Він знову пробіг очима по картинці. Щось у тому, як лежала Аліса, витягнувшись, засипана сміттям... Думка не давала спокою, але він ніяк не міг її ухопити.

Фок подумки повернувся до тієї жінки, яку вони з Кармен знали. Тепер дорога помада й зухвалий вираз лишилися в минулому, й Алісине тіло на землі в буші нагадувало порожню оболонку. Вона здавалася тендітною і дуже самотньою. Фок сподівався, що Марго Рассел ніколи не побачить цих фотографій. Навіть по смерті Алісина схожість із донькою вражала.

Переглядали галерею, поки екран не потемнів. Світлини закінчилися.

— Що ж, усе погано, як ми й очікували, — тихим голосом промовила Кармен.

Вікно задеренчало, а вона відкинулася назад, опустивши руку на стос карт на ліжку. Взяла верхню карту, розгорнула її, пробігла очима друковані рядки.

— Покористуйся ними, — сумно сказала Кармен. — Бодай щось добре вийде з цього всього.

— Ага. Знаю.

Фок попорпався в стосі, поки не знайшов карту Гіралензького хребта.

Він розгорнув її, шукаючи Північну трасу. Вона прорізала непозначені хащі. Фок прикинув приблизно, де розташована колиба й де знайшли тіло Аліси Рассел.

У цьому районі не було ні позначок олівцем, ні нотаток татовою рукою. Фок сам не знав, чого чекав чи що сподівався знайти, та хай що це було, він нічого не знайшов.

Тато ніколи не ходив у цей район. Друковані рядки дивилися з аркуша зі сліпою байдужістю.

Зітхнувши, Фок рухався по карті, поки не знайшов стежку на водоспад Мірор-Фолз. Тут уже ясно виднілися позначки олівцем: пожовклий папір прокреслили татові нечитабельні літери — петельки й завитки. «Літній маршрут. Обережно, каменепад. Джерело питної води». Він рішуче вносив свої правки. Біля оглядового майданчика стояла позначка, що він зачинений, потім — що відчинений, а потім згори були жирно написані слова: «Періодична небезпека».

Фок довгий час вдивлявся в ці слова, сам не знаючи чому. Щось майнуло в глибині свідомості. Він уже збирався потягнутися до ноутбука, коли Кармен підвела погляд.

— Йому подобався цей район, — сказала вона, тримаючи в руках одну з карт. — Тут повно позначок.

Фок миттєво впізнав назву району.

— Я там виріс.

— Справді? Ого. Ти не жартував: це дійсно в чорта на болоті... — Кармен придивилася. — Отже, тут ви ходили в походи вдвох? Перш ніж переїхали?

Фок похитав головою.

— Не пам’ятаю такого. Я навіть не впевнений, що він сам кудись ходив у ті часи. Він був доволі заклопотаний на фермі. Мабуть, йому і там вистачало свіжого повітря.

— Якщо вірити цьому, то ти таки ходив. Принаймні раз, — Кармен підсунула до нього карту, вказуючи пальцем на нотатку, зроблену почерком Ерика Фока.

«З Аароном».

Слова були написані поряд з легким літнім маршрутом. Фок ніколи не проходив його до самого кінця, але знав, куди він веде. Він тягнувся вздовж пасовиськ, де Фок любив побігати, випускаючи пару, поки тато працював на землі; далі попри місце на ріці, де тато вчив його рибалити; уздовж паркана, де одного літнього дня сфотографували трирічного Аарона: він їхав, сміючись, у тата на плечах.

«З Аароном».

— Ми не... — Фок відчув, як стало гаряче в очах. — Ми там насправді ніколи не ходили разом. Принаймні за один раз до самого кінця.

— Ну, може, він хотів. Таких карт більше, — сказала Кармен, яка проглядала стос. Вона передала Фокові ще кілька карт, указуючи на позначки. Потім ще жменю.

Майже на всіх картах були вицвілі від часу слова, записані татовою рукою, яка з року в рік дедалі більше трусилася: «З Аароном. З Аароном». Маршрут, обраний для них двох. Тато, який уперто опирався прямій відмові; слова, які свідчили, що він бажав чогось іншого.

Фок зіперся на спинку ліжка. Збагнув, що Кармен спостерігає за ним, і похитав головою. Подумав, що заледве зможе зараз говорити.

Потягнувшись, Кармен накрила його руку своєю.

— Аароне, нічого страшного. Я впевнена, він знав.

Фок ковтнув.

— Не думаю, що він знав.

— Знав, — усміхнулася Кармен. — Звісно, знав. Батьки й діти запрограмовані любити одні одних. Він знав.

Фок поглянув на карти.

— Він, на відміну від мене, зміг це показати.

— Ну, можливо. Але ти такий не один. Думаю, батьки часто люблять дітей більше, ніж навпаки.

— Мабуть.