Сила природи

— Ти знаєш, що вона була замішана, Алісо.

— Що — в ту історію з Ребеккою? Все давно з’ясовано, сама знаєш. Школа провела розслідування. Дівчат, відповідальних за ті фото, відсторонили від занять.

— Відсторонили тих, чию провину змогли довести. Гадаєш, я не знаю, що всі вони були з компанії Марго? Вона замішана, це без питань. Мабуть, вона ще й у біса верховодила.

— Якби було так, школа повідомила б.

— Справді? Повідомила б? Скільки додаткових коштів ти пожертвувала цьогоріч, Алісо? Скільки заплатила, щоб на витівку Марго заплющили очі?

У відповідь — мовчання. В буші щось зашурхотіло.

— Що ж, я так і думала... — Лорен трусило вже так, що вона не могла дихати.

— Гей, я зі шкури пнулася, щоб допомогти тобі, Лорен. Хіба не я рекомендувала тебе на цю посаду? Хіба не я стільки разів прикривала тебе останнім часом, коли ти через неуважність припускалася помилок?

— Бо відчувала докори сумління.

— Бо ми подруги!

Лорен подивилася на неї.

— Ні. Ми не подруги.

Якусь хвилю Аліса помовчала.

— О’кей. Слухай, ми обидві засмучені. Останні дні були дуже важкі. І я добре знаю, як усе складно у Ребекки. У вас обох.

— Не знаєш. Навіть уявити не можеш, як нам було.

— Лорен, можу... — Алісині очі блищали в місячному світлі. Вона ковтнула. — Слухай, з’явилися деякі фото Марго, і...

— І що?

— І мені треба повернутися...

— І ти очікуєш, що я тепер почну перейматися, коли твоя донечка сама потрапила на камеру?

— О Господи, Лорен, будь ласка. Твоя донька була нещасна задовго до того, як почали циркулювати ті фото...

— Ні, не була...

— Була! Звісно, була! — заговорила Аліса гучним шепотом. — Шукаєш винного в Ребеччиних проблемах, а до себе не хочеш придивитися? Серйозно. Ти щиро не розумієш, звідки вона цього набралася?

У Лорен стугоніла кров у вухах. Аліса стояла зовсім близько, але її слова здавалися слабкими й далекими.

— Ні? — дивилася на неї Аліса. — Потрібна підказка? А те, що вона шістнадцять років спостерігала, як тобою попихають? Як ти дозволяєш людям переступати через себе? Ти ніколи собою не задоволена. Роками сидиш на ідіотській дієті — то худнеш, то гладшаєш. Присягаюся, що ти в житті не вчила її постояти за себе. Ти сама напрошувалася у школі й продовжуєш напрошуватися нині. Ми б могли вийти звідси за твоєю допомогою, але ти така перелякана, що не довіряєш собі.

— Я не перелякана!

— Перелякана. Ти така в біса безхарактерна...

— Ні!

— І якщо ти не бачиш, якої шкоди завдала доньці, ти гірша матір, ніж я думала, а я, коли щиро, і так думаю, що ти безнадійна.

У Лорен так гучно калатало в голові, що вона заледве чула власні слова.

— Ні, Алісо. Я змінилася. А от ти все така сама. Була стервом у школі, а тепер ще гірша.

Регіт.

— Не дури себе. Ти не змінилася. Ти така, як завжди. Це твоя природа.

— А Ребекка нездорова... — Лорен мало не задихнулася від провини, яка захлиснула горло. Вона проковтнула її. — Усе складно.

— Скільки ти платиш психотерапевту, щоб він переконував тебе в цьому? — глузливо пирхнула Аліса. — Усе не складно — це так влаштований світ, хіба ні? Гадаєш, я не усвідомлюю, що моя донька іноді поводиться, як мала стервозна інтриганка? Агресивна, маніпулятивна і яка там ще? Я не сліпа, я знаю, яка вона.

Аліса нахилилася ближче. Щоки в неї горіли. Попри холод, вона спітніла, й волосся ковтяком прилипло до чола. В очах стояли сльози.

— І Боже правий, іноді вона здатна на такі дурощі... Але я принаймні це визнаю. Я здатна підняти руку й визнати свою роль. Хочеш змарнувати тисячі доларів, намагаючись з’ясувати, чому твоя донька хвора, сумна й не їсть, Лорен?

Їхні обличчя були так близько, що хмарки дихання перемішувалися.

— Зеконом гроші й купи дзеркало. Це ти її такою зробила. Вважаєш, моя донька така сама, як я? А твоя донька така сама, як ти.

Розділ 30

Ноги ковзали на слизькій і мокрій стежці. Фок мчав як міг, важко здіймалися груди, а довге гілля намагалося спіймати і схопити його. Гуркіт водоспаду наблизився, і Фок засапано випірнув з-поміж дерев, відчуваючи, як липкий піт уже починає холодити шкіру.

Стіна води падала додолу. Фок змусив себе зупинитися й добре роззирнутися, уривчасто дихаючи та прискалюючи очі в слабкому світлі. Нікого. Оглядовий місток був порожній. Фок беззвучно вилаявся. Він помилився. «Або запізнився», — шепнув внутрішній голос.

Фок ступив на місток, зробив крок, другий і завмер.

Вона сиділа на гострому уступі на верхівці водоспаду Мірор-Фолз, майже невидима на тлі скелястого пейзажу. Ноги звисали через край, а голова похилилася: вона задивилася на білу збурену воду, яка падає в ставок унизу.

Лорен сиділа, сумна й дуже самотня, і тремтіла.

День 4. Ранок неділі

«Твоя донька така сама, як ти».

Слова ще відлунювали в нічному повітрі, коли Лорен врізалася в Алісу. Цей напад заскочив зненацька навіть саму Лорен: коли її тіло втелющилося в співрозмовницю, вони поточилися, розмахуючи руками й намагаючись за щось учепитися. Лорен відчула біль від подряпини: по правому зап’ястку проїхалися чужі пальці.