Сила природи

Спершу вона не відреагувала, а потім скуто кивнула. Фок сприйняв це за добрий знак.

— Ось, — розстебнув він куртку і зняв, залишившись у самому светрі. Бризки водоспаду одразу почали прилипати до нього, й за хвилю уже светр став вологий. Фок кинув куртку Лорен. Вдало кинув, і та приземлилася зовсім близько. Лорен відірвала очі від води, але не ворухнулася, щоб узяти куртку.

— Якщо не будете вдягати, киньте назад, — попросив Фок, у якого вже цокотіли зуби. Повагавшись, Лорен натягнула куртку. Фок сприйняв це як ще один добрий знак. Тендітна постать потонула у великій куртці.

— Аліса справді мертва? — ледве почулися слова крізь вирування води.

— Так. Мені прикро.

— Вранці, коли я пішла на стежку, а її не було, я подумала... — Лорен досі несамовито тремтіла, ледве вичавлюючи слова. — Подумала, що саме їй удасться вийти.

День 4. Ранок неділі

Брі точно не знала, що саме збудило її. Вона розліпила повіки — і її привітав сіренький натяк на світанок. У вікна колиби проникало слабке світло, тож більша частина кімнати досі тонула в туманній сутіні. Навколо чулося тихе дихання. Інші жінки ще не прокинулися. Добре. Стиха постогнуючи, Брі подумала, чи вдасться заснути знову, але тверді мостини муляли кості, а сечовий міхур лускав.

Перевернувшись на бік, вона побачила поблизу бризки крові. Це Лорен, пригадалося їй. Брі з огидою підтягнула ноги в спальному мішку. Увірвалися спогади про вчорашню бійку, й цього разу стогін вихопився гучно. Затиснувши рукою рота, вона завмерла. Не хотілося бачити інших жінок раніше, ніж доведеться.

Брі вислизнула з кокона спального мішка, взула черевики й одягнула куртку. Прокралася до дверей, кривлячись на кожен рип підлоги, й вийшла на зимне ранкове повітря. Зачиняючи двері, вона почула на галявині позаду кроки. Здригнулася, притлумлюючи зойк.

— Ш-ш-ш, не побуди в біса всіх, — прошепотіла Бет. — Це я.

— Боже, ти мене налякала. Я думала, ти ще спиш.

Перевіривши, що двері колиби зачинені, вона ступила на галявину.

— Чого ти так рано підскочила?

— Того ж, чого й ти, гадаю, — кивнула Бет на виходок.

— А! О’кей.

Запала ніякова пауза: привид минулого вечора не відступав, як дим.

— Слухай, учора... — прошепотіла Бет.

— Не хочу говорити про...

— Знаю, але потрібно, — твердим голосом промовила Бет. — Дивись, я знаю, що завдала тобі багато прикростей, але я все виправлю...

— Ні. Бет, просто облиш.

— Не можу. Це зайшло задалеко. Хай Аліса не сподівається, що може тебе залякувати і їй це отак минеться. Не після того, як важко ти гарувала. Спочатку вона гризе всіх навколо, то хай не дивується, коли вони огризаються.

— Бет...

— Довірся мені. Ти завжди мені допомагала. Все життя. Допомогти тобі зараз — найменше, чим я можу віддячити.

Брі це вже чула неодноразово. «Пізно ти спам’яталася», — подумала вона — й одразу почулася злюкою. Сестра так старається! Слід віддати їй належне: вона завжди старалася. Брі ковтнула.

— О’кей. Ну, дякую. Тільки не зроби гірше.

Бет з дивною півусмішкою махнула на буш.

— Куди вже гірше?

Брі не була впевнена, хто зробив перший рух, але відчула, що обіймає сестру вперше за багато років. Було трохи ніяково: тіло, яке колись було знайоме, як своє, тепер здавалося геть інакшим. Коли вони відсунулися, Бет усміхалася.

— Все буде гаразд, — сказала вона. — Обіцяю.

Брі провела очима сестру, яка розвернулася і прослизнула в колибу. Вона досі відчувала тепло тіла Бет, притиснутого до її власного.

Вона обминула виходок — нізащо туди не зайде — і натомість завернула за ріг колиби. Стала як стій, побачивши жахливу собачу могилу. Брі вже й забула про неї. Відвернувшись, попрямувала повз неї далі, де за колибою починалася висока трава, що вела до дерев і стежки, і незабаром колиба зникла з очей. Брі саме збиралася зняти штани, коли щось почула.

Що це було? Пташка? Звук линув зі стежки в неї за спиною. Механічний звук, штучний і пронизливий у ранковій тиші. Брі затамувала подих і дослухалася, й у вухах аж задзвеніло від напруження. Це не пташка. Брі впізнала цей звук. Розвернувшись, вона побігла. Помчала стежкою, спотикаючись на нерівній землі.

Аліса сиділа на землі, притулившись до каменя й витягнувши перед собою ноги. Біляві пасма колихав вітерець, очі були заплющені. Голова була трохи захилена до неба, неначе Аліса грілася на сонечку, якого насправді не було. А в кишені джинсів дзвонило.

Брі впала навколішки.

— Алісо, телефон. Швидше! Телефон дзвонить!

Брі бачила, як він випинається у неї на стегні. Екран тріснув, але світився. Брі схопила телефон — руки трусилися так, що він мало не випав з її пальців. Він пронизливо й наполегливо дзвонив у її руці.

На тріснутому екрані світилося ім’я того, хто дзвонить. Дві літери: «А. Ф.».

Брі не знала, хто це, але їй було байдуже. Неслухняними пальцями вона тицьнула кнопку відповіді, від поспіху мало не промахнувшись. Притисла телефон до вуха.

— Алло? О Боже, будь ласка. Ви мене чуєте?

Нічого. Навіть перешкод не чулося.

— Будь ласка.

Вона відсунула телефон від вуха. Екран згас. Ім’я зникло. Батарея розрядилася.