Сила природи

Від зіткнення в повітрі прокотилася луна, й Лорен гримнулася на землю, аж дух забило. Охнувши, вона перекотилася, відчуваючи, як у спину вгризається кам’яниста стежка, а у вухах стугонить кров.

Поряд тихо стогнала Аліса. Одна її рука лежала згори на руці Лорен, а сама вона була так близько, що крізь одяг відчувався жар тіла. Наплічник упав поряд.

— Злізай з мене, — відштовхнула її Лорен. — Ти огидна.

Аліса не відповіла — лежала обм’якнувши.

Лорен сіла, намагаючись віддихатися. Адреналін вивітрився, й вона затремтіла від холоду. Поглянула вниз. Аліса нерухомо лежала навзнак, витріщаючись у небо; повіки тріпотіли, а вуста трішки розтулилися. Вона знову застогнала, торкнувшись рукою потилиці. Лорен подивилася на камінь біля стежки.

— Що? Ти головою вдарилася?

Мовчання. Аліса кліпала, повільно розплющуючи й заплющуючи очі. Знову піднесла руку до голови.

— Чорт, — лайнулася Лорен; вона досі відчувала гнів, але тепер його приглушило каяття. Аліса, звісно, зайшла задалеко, але і вона також. Вони всі втомлені й голодні, й вона просто зірвалася. — З тобою все гаразд? Дай-но...

Підвівшись, Лорен схопила Алісу попід пахви й усадовила, обіперши спиною об камінь і підклавши збоку наплічник. Аліса повільно кліпала затуманеними очима, мляві руки лежали на колінах, зір не фокусувався. Лорен перевірила її потилицю. Крові не було.

— З тобою все гаразд. Крові немає, тебе просто оглушило. За хвильку минеться.

Ніякої відповіді.

Лорен поклала долоню Алісі на груди, перевіряючи, чи вони здіймаються. Так вона робила з маленькою Ребеккою, стоячи над колискою в передсвітанковій темряві, задихаючись від сили їхнього зв’язку і тремтячи від ваги відповідальності. «Ти дихаєш? Ти ще зі мною?» А тепер, затамувавши подих, Лорен відчула, як Алісині груди слабко здіймаються й опускають під її долонею. Вона гучно зітхнула з полегшенням.

— Господи, Алісо...

Лорен підвелася. На крок відступила. Що тепер? Зненацька їй стало дуже самотньо і дуже страшно. Вона змучилася. Від усього. Вона втомилась боротися.

— Слухай. Роби як знаєш, Алісо. Я нікого не будитиму. Нікому не скажу, що бачила тебе, якщо ти не скажеш... — вона затнулася. — Я просто на мить втратила голову.

Мовчання. Аліса з-під приплющених повік втупилася в землю перед собою. Кліпнула, її груди здійнялися, опустилися.

— Я повертаюся в колибу. І ти повертайся. Не зникай.

Алісині вуста ледве ворухнулися. З горла вихопився тихий звук. Лорен, зацікавившись, нахилилася. Знову цей звук. Це більше було схоже на стогін, але попри завивання вітру між дерев, і стугоніння крові в голові, і біль у тілі, Лорен, здається, здогадалася, що саме намагалася сказати Аліса.

— Нічого страшного, — відповіла Лорен. — І мене вибач.

Вона заледве пам’ятала, як повернулася в колибу. Всередині лежало троє жінок, тихо дихаючи. Лорен відшукала свій спальник і залізла всередину. Її трусило, а коли вона лягла на дерев’яну підлогу, все навколо закружляло. В грудях давила тверда грудка. Не гнів, подумала Лорен. Не сум. Щось інше.

Провина.

Слово вихопилося, обпаливши глотку, як жовч. Лорен заштовхала його назад.

Повіки були такі важкі, й вона так утомилася! Вона дослухалася, скільки могла, але так і не почула, щоб Аліса прокрадалася назад за нею. Нарешті, геть виснажена, Лорен здалася. Вже поринаючи в сон, вона збагнула дві речі. Перше: вона забула забрати телефон; і друге: правий зап’ясток голий. Браслет дружби, який сплела для неї донька, загубився.

Розділ 31

Фок переліз через огорожу на скелі. Під ногами все було слизьке, як лід. Він необачно глянув униз — і хитнувся, а скеля під ним гойднулася. Схопившись за поруччя, він сфокусував зір на обрії і дочекався, поки відчуття минеться. Верхівки дерев розчинялися в темному небі, й важко було зрозуміти, де саме земля стрічається з небом.

— Лорен! — гукнув Фок неголосно, але все-таки щоб перекричати гуркіт водоспаду.

Вона здригнулася, зачувши своє ім’я, та не звела погляду. Вона була вдягнена лише у футболку на довгий рукав і штани, в яких була перед тим. Без куртки. Волосся намокло від бризок і прилипло до голови. Навіть у сутінках її обличчя мало синюватий відтінок. Цікаво, подумав Фок, скільки вона вже отак сидить, змерзла й намокла. Він боявся, що вона перекинеться зі скелі просто від виснаження.

Він озирнувся на стежку, не впевнений, що робити. На маршруті досі нікого не було. Лорен сиділа так близько до краю, що від самого погляду на неї паморочилося в голові. Глибоко вдихнувши, Фок посунув через каміння. Бодай хмари розійшлися. Сріблястий місячний серп, який тільки піднімався на небо, проливав трохи світла в сутінках.

— Лорен, — знову покликав Фок.

— Не підходьте.

Зупинившись, він ризикнув поглянути вниз. Здогадатися, де кінець провалля, можна було хіба що з нуртування води. Фок спробував пригадати, як висловився Чейз першого дня. До чорного ставка внизу летіти зо п’ятнадцять метрів. А що він там ще сказав? Гинуть здебільшого від шоку й холоду. А Лорен уже нестримно трусилася.

— Послухайте, — заговорив Фок, — тут зимно. Я кину вам свою куртку, добре?