Сила природи

Лорен уже бігла через високу траву до стежки.

— Для Аліси буде краще, якщо її знайду не я, — долинули слова Бет. — Якщо я перша дістануся до неї, я її вб’ю до біса.

Лорен бігла, задихаючись. Вона досі відчувала Алісину вагу на собі, коли вони впали, й шок, коли з грудей вибило дух. Досі відчувала, як жалять її слова.

Пригадавши це, Лорен трохи пригальмувала. За білого дня стежка здавалася зовсім інакшою, й Лорен мало не проґавила потрібне місце. Майже проскочила великий гладенький камінь — і тут впізнала його. Зупинилася й розвернулася, миттєво зрозумівши, що саме бачать її очі. Тут нікого. Тільки самотній камінь. Стежка порожня.

Аліси немає.

В голову вдарила кров, і Лорен відчула запаморочення. В обох напрямках стежка була вільна. Лорен роззирнулася, міркуючи, наскільки Аліса встигла віддалитися. Буш їй нічого не підказав.

Вона обдивилася землю, але браслета не було. Може, загубила його ще в колибі й просто не помітила? Ніде нічого не було, але в повітрі висів дивний гострий запах, а ще було відчуття потривоженого місця. Мабуть, це й не дивно, але видимих ознак їхньої з Алісою бійки вона не бачила. Коли вона розвернулася й побігла назад, ноги в неї трішечки тремтіли.

Неподалік колиби Лорен почула, як інші жінки гукають Алісу. Може, їй слід зробити те саме? Та коли вона розтулила рота, Алісине ім’я застрягло в неї в горлі.

Розділ 33

Лорен втупилася у воду. Вдихнула крізь зціплені зуби, й Фок скористався шансом швидко зробити до неї крок. Вона була наскільки зосереджена на собі, що не помітила.

Фок бачив, що вони обоє тремтять від холоду, й боявся, що задубілі пальці Лорен просто зісковзнуть, навіть якщо вона, як і він, ще не буде готова.

— Я правда не хотіла її вбивати, — майже загубився в гуркоті води голос Лорен.

— Я вам вірю, — озвався Фок. Йому пригадалася їхня перша розмова. Здавалося, це трапилося давним-давно, поночі на стежці. Він досі бачив перед очима її обличчя, приголомшене й невпевнене. «Не просто щось одне полетіло шкереберть, а одразу сотня дрібниць».

А зараз вона здавалася рішучою.

— Але я таки хотіла завдати їй болю.

— Лорен...

— Не за те, як вона вчинила зі мною. В тому я сама винна. Проте я знаю, як Марго вчинила з Ребеккою: підбурила, а потім зацькувала. І може, Марго вистачило клепки все приховати, а Аліса здійняла бучу, щоб уся школа шукала деінде. Але я знаю, що зробила та дівка. Вона така сама, як її клята матінка.

Слова повисли в крижаному тумані. Лорен досі не підводила голови.

— Проте і я багато в чому винна, — тихим голосом зронила вона. — Я — слабачка. За це не можна винуватити ні Алісу, ні Марго. Й Ребекка одного дня це збагне, якщо досі не збагнула. І зненавидить мене.

— Ви все одно їй потрібні. І вона любить вас... — Фок пригадав обличчя власного батька. Його нерозбірливий почерк на картах. «З Аароном». — Навіть якщо не завжди це усвідомлює.

— А що як мені не вдасться нічого виправити?

— Вдасться. Рідні пробачають.

— Не знаю. Не все можна пробачити, — знов опустила погляд Лорен. — Аліса сказала, що я — слабачка.

— Вона помилялася.

— Я теж так думаю, — сказала вона. Її відповідь здивувала Фока. — Я змінилася. Тепер я роблю те, що потрібно.

В атмосфері щось перемінилося, й Фок відчув, як у нього на руках стає дибки волосся. Вони з Лорен перетнули невидиму межу. Вона й не ворушилася начебто, але зненацька опинилася ще ближче до краю. Бічним зором він бачив Кармен, яка дивилася вгору, приготувавшись. Фок прийняв рішення. Це зайшло задалеко.

Ще думка до кінця не оформилася, а він уже почав рухатися. Розставивши руки, зробив два швидкі кроки через слизьке, як лід, каміння. Незграбна від холоду долоня вчепилася в куртку — його власну куртку, стиснувши в жмені тканину.

Лорен подивилася на нього спокійними очима — й одним плавним рухом здвигнула плечима, скидаючи куртку, як зміїну шкіру, і її тендітне тіло склалося навпіл. І раптом Лорен, чиї дії були позначені твердістю й точністю, вислизнула з рук і зникла.

Скеля стояла порожня, немов жінки там ніколи й не було.

День 4. Ранок неділі

На трьох обличчях, які дивилися на неї, Джил бачила віддзеркалення власного страху. В неї самої калатало серце, й чути було прискорене дихання інших. Над головою, у прогалині між дерев, виднівся тьмяно-сірий клаптик неба. Вітер шарпнув гілля, обсипавши людей краплями води. Ніхто й не здригнувся. Ще один порив вітру — і гниле дерево колиби позаду них застогнало й затихло.

— Слід вибиратися, — сказала Джил. — Негайно.

Близнючки ліворуч од неї миттю кивнули, вперше одностайні: їх об’єднала паніка. Брі притискала до себе руку, Бет підтримувала сестру. Очі в них були темні й розширені. Лорен, яка стояла праворуч, переступила з ноги на ногу й після коротесенького вагання теж кивнула. Вдихнула.

— А як же...

— А як же що? — Джил урвався терпець.

— ...А як же Аліса?

Запала моторошна тиша. Чути було тільки порипування й шурхотіння дерев, які спостерігали за тісним гуртом чотирьох жінок.

— Аліса сама винна.

Тиша. Тоді Лорен указала напрямок.

— Північ — туди.