— У мене очі стомилися, — сказала Валентина, — сонце як у липні.
Я згадав про Янкова. Де він?
— Він поїхав, — спокійно повідомила вона, — зібрався і поїхав. Рано-вранці. Я вже не спала.
— Як? — здивувався я. — Невже?
— Що ж у цьому дивного? Йому час. Він тобі, здається, лишив записку. А я в тебе можу трохи затриматися. До завтра.
— До завтра? — машинально перепитав я. — Хіба ти теж від’їздиш?
— Завтра «Гондвана» вирушає. Я жила у тебе три дні, а ти все не приходив і не приходив. Де ви блукали?
— Та вже поблукали… всю тайгу обнишпорили. Потім розповім.
— Коли це потім? Розповідай уже, будь ласка. Бо мені в редакції відповіли коротко: в експедиції.
— Сказали, коли я буду?
— Сказали. Тільки трохи помилилися. І я тебе все чекала…
— Так, я кілька днів відпустки прихопив… Слухай, саме час снідати. З твого боку нечемно не нагадати мені про це.
— Прошу тебе, сядь. І розповідай. Можеш увімкнути транслятор. Отак. Я піду на кухню.
За хвилину вона повернулася з тацею. Поки мене не було, вона, певне, призвичаїлася до кухонного автомата. У мене, сказати щиро, це нехитре діло найчастіше не виходило, хоча станція й запевняла, що автомат справний. На таці стояли два блюдця з тістечками і дві чашечки кави. Я попросив собі подвійну порцію, і вона знову вийшла. Потім повернулася і сказала, що автомат зіпсувався і тістечка не дає.
— Пусте, — сказав я, — їх легко спекти у звичайний спосіб.
Вона знітилася.
— Невже Енно досі не навчив тебе? — запитав я.
Вона почервоніла. Я відчув себе незручно: мабуть, я повівся нетактовно.
І зненацька пригадав: боже мій, їй же тільки двадцять два!
— А мені сорок три, — сказав я вголос. — Виповнилося.
— Я знаю, — сказала вона, — гарний вік. Для чоловіка.
— Років сто тому виховані чоловіки дякували жінкам за компліменти. Проте звичай цей давно відійшов. Тепер наш брат уже не такий чулий.
— Я піду.
— Куди?
— Дістану ще кави.
— Я сам це зроблю, коли буде потрібно. Послухай краще, що робиться в тайзі…
Чомусь найбільше мені запам’ятався цей сонячний ранок. А день промайнув так швидко, що з сутінками у мене виникло справжнісіньке відчуття страху: де там руде сонце за вікном? Чому Валентині час іти? Що за безглуздя? Хіба не можна перенести на завтра? Я обіцяв наздогнати «Гондвану» на елі, проте вона тільки вперто хитала головою:
— Сьогодні. Сьогодні ввечері!
— Ні. Я Ольховоького умовлю.
— Не треба. Ти зовсім здичавів у тайзі. Сьогодні.
Мені було так, наче я повівся як хлопчисько. Я помовчав, збираючись на думці. «Боже мій, куди ми поспішаємо? — подумав я. — Просто мчимо, та ще й невдоволені — не встигаємо! А планета, як і раніше, неквапом і розмірено підставляє світилу свої круті боки, і всі годинники на світі неухильно скоряються цьому незмінному плину». Я пробурмотів це вголос. Валентина жваво заперечила.
— У твоїх словах немає логіки.
— Та вже де там, — втомлено озвався я. І цієї миті мені сяйнуло: треба відповісти Аїрі. Через журнал. Такий лист до неї дійде.
Добре пам’ятаю, як зрадів цій своїй надзвичайно простій думці. Звичайно, за формою це буде не відповідь, а стаття; але адреса її — і читачі, й Аїра. Їй усе стане ясно!
Валентина застібала ґудзики на сукні, взувала туфлі.
— Зачекай, я допоможу, — сказав я, підійшов до неї і взяв її на руки.
Вона мовчала, і я помітив у її очах легкий острах. Тінь остраху. У неї були зараз великі сірі і втомлені губи. Як тоді, на острові… Ось зараз, тільки зараз я пізнав її. І не зміг відпустити одразу.
Ми вийшли на вечірню вулицю. Мене не полишало відчуття новизни, таке природне після місячної відсутності. Кудись мчали незліченні елі; під їх прозорими куполами я бачив і вгадував усмішки, веселощі, осмуту, заклопотаність, тривогу. Багатоликий світ, наповнений сяєвом вогнів, рухом, шумом, електричними шерехами, сріблястими стрічками тротуарів, що рухалися в усі боки, рукотворними гаями, просторими, як річки. Погода була навдивовижу гарна, стояли жаркі сонячні дні — і всі забули про осінь: жінки одягли легенькі сукні, на вулицях багато квітів — далекосхідних і тропічних, на вулицях міста пахло теплим морем, і на мить мені здалося, що я ось побачу в повітрі тих самих морських химерних метеликів, про яких колись писав поет.
— Не пригадую такої теплої осені, — сказав я. — У тайзі набагато прохолодніше. За Амуром скоро випаде сніг, а тут… Свято квітів. Ніби за рішенням Ради зиму скасували!
— Було б шкода. Я люблю сніг і легкий мороз. І лижі. І зимові багаття.
Подумалося раптом: її, мабуть, так захоплює робота, що просто ніколи роззирнутися довкола. А треба, щоб залишалися віхи на шляху… Все-таки ми не на дистанції, яку треба подолати якнайшвидше, щоб рвонути фінішну стрічку.
— Кинь одного разу справи, друже, — сказав я їй, — і давай-но сюди!
Відчуваючи і втому, і бадьорість від теплої повітряної хвилі, що накотилася на місто, море і сопки і принесла запахи солоних бризок, аромати водоростей та прибережних трав, я почав захоплено розмальовувати їй нашу мандрівку в завтра.
Наш ель піднявся. Ми летіли над містом.