Сім стихій

— А дельфіни, як і раніше, плавають собі на безмежжі і вухом не ведуть, — раптом сказала вона не без іронії. — А з нами підтримують поверхове знайомство і вдають, що не розуміють людської мови.

— Ну що ж, найнадійніша тактика для того, аби попасти до Червоної книги, — усміхнувся я. — Невідомо, чи вижили б вони взагалі, якби заговорили, скажімо, в сімнадцятому столітті. Або в дев’ятнадцятому.

— Або в двадцятому, — додала вона, поміркувавши. — А все ж чи зрозуміємо ми їх?

— Колись зрозуміємо! Однак проблема тут складніша, ніж можна було уявити. Неначе людина віддаляється від природи все далі — і тим важче підтримувати з нею зв’язок на всіх рівнях її проявів.

— Ну, скажімо… ти сам знаєш, що це не так.

— Мовби й ні. На щастя для нас. Але багато чого вже не повернути… Ось ми вийшли у великий космос. Перші десятиліття… що далі? Як буде там? Що за сяючі кулі вже літають там, над нами?

— Вони теж мовчать.

Я розповів їй про те, як уперше і вдруге зустрівся з жінкою в зеленому пальті. Коли це було?.. Пригадавши, я назвав і рік, і навіть місяць. Вона слухала неуважно.

— Що це було?

— Контакт, — відповів я. — Я часто бачу цей багряний ліс. Ніби там були черемхи і клени з таким червоним листям, що очам боляче. Ми були з товаришем. Відтоді я його не бачив — роз’їхалися. Іноді я питаю себе: чи не сон це, чи не наснився мені ліс на узбіччі? Якби ти бачила, який це дивовижний ліс! Я і зараз можу пригадати кожне дерево…

Я підняв ель ще вгору, і машина опинилась у найвищому ряду, серед террапланів та лайнерів. Їх було не так уже й багато цієї вечірньої пори, і за ними тягнулися світлі шлейфи — заряджені частки рекомбінувалися, даючи це м’яке неяскраве світіння, особливо помітне над сопками, які оточували місто.

Вечірні вулиці внизу нагадували потоки. Вони зливалися зовсім як річки, мчали до озер-майданів з миготливими вогнями, тягнулися до приморського бульвару. Щоб передати естафету синіх, жовтих і червоних вогнів маякам та кораблям.

Я спрямував ель на південь. Внизу вгадувалися головні магістралі. Мені спало на думку, що ще Леонардо да Вінчі запропонував проект багатоярусного міста. В його ескізних зошитах з’являлися начерки незвичайних палаців — плід уяви великого художника і тверезого розрахунку талановитого архітектора. По дахах палаців пролягали широкі шляхи, інші шляхи вели під арочні прольоти (уже на рівні землі). Вони перетиналися і розходились на всі чотири боки, обіцяючи і мандрівникам і екіпажам неабияку вигоду в часі. Адже втомливе вичікування на перехрестях не рідкість і в наш час. Я розповідав:

— І все ж численні проекти містобудівників тих років, та й пізнішого часу на подив пласкі — в буквальному розумінні слова, звичайно. Хтось придумав країну Пласковію — гладенький аркуш без третього виміру, без висоти. Помешкання пласковитів, її жителів, — квадрати із стороною, що відкидається, — дверима. У такий дім можна втрапити, оминувши двері, переступивши їх, коли, звичайно, попередньо оволодіти нехитрим секретом третього виміру. Сучасному інженерові й архітекторові зовсім необтяжливо оперувати трьома вимірами. Уява наших предків, як мовиться, помітно кульгала, досить йому було покинути звичну пласку твердь земну. Безперечно, подорожі навколо світу і точні спостереження безсторонньо свідчили на користь її тримірності та кулеподібності, але міста ще чимало років нагадували помешкання пласковитів (окремі чудеса архітектури та будівництва, звичайно, до уваги не беруться). Помалу становите змінилося. Вслід за ідеєю багатоповерховості виник той напрямок у містобудуванні, який коли й мав якийсь гандж, то це — нестримне прагнення до експлуатації саме третього виміру. І все раптом потягнулося вгору, у височінь — не тільки будинки, а й опори мостів, і радіомаяки, і телевізійні вежі, і навіть транспортні стоянки. Здається, в цьому нестримному прагненні до сонця не відставали і самі мешканці міст, про що свідчать антропометричні виміри та журнали мод тих років. Минув час — люди знову повищали, а міста почали рости повільніше. Адже місто повинно вписуватися в срібну оправу річок та озер, у зелені роздолля, у засніжені ліси. Щоб тим, хто у ньому живе, вітер нагадував про весняні повені, про тайгові заповітні стежки і річкові перекати, про широчінь земну.

— Про широчінь земну… — як відлуння озвалася Валентина.

МІЙ ДВІЙНИК

Іноді складається таке враження, що в редакції керують морським боєм. З’являються бородаті, мов вікінги, хлопці, демонструють морські реліквії на зразок якорів іспанських галеонів, бронзових гармат з човнів Степана Разіна, бортових журналів перших підводних субмарин, заодно з перископами, древніми компасами та гіроскопами, брандспойтами, шматками обшивки та конопляними канатами. Бороданів змінюють франтуваті мореходи у шкірянках та чоботях. Хтось приходить просто потеревенити, а декотрі вимагають організувати експедицію.