Скрут

Ілаза прокинулась і довго не могла зрозуміти, де вона. На лихо, гілля в неї над головою розступалось якраз настільки, щоб можна було розгледіти зірку Хота, яка сходила; тепер зовсім ясно було, де саме вона зникне за обрієм. Там, куди втікає струмок; там, де з’єднуються зелені стіни яру…

Ілаза разом пригадала все. Підібгала коліна до підборіддя; посиділа, дослухуючись до неприродної, позбавленої навіть цикад тиші. Тиша… Безгоміння. І темні крони в неї над головою порожні. Його нема.

Ще не вірячи, вона підвелася. Подивилася на зірку Хота; перевела погляд на її невиразне відображення в струмку. Глянула туди, де на небі, яке вже світлішало, мав незабаром з’явитися місяць. І залити своїм світлом ліс, і струмок, і…

…Скорчене страшне тіло де-небудь серед стовбурів. Серед потужних розчепірених коренів; видіння було таким виразним і барвистим, що Ілаза замружилася.

Вона ще не вірила. Ввійшла в струмок по кісточки; обернулася до чорного громаддя лісу:

— Агов… Є тут хто-небудь?

Натужно рипнуло дерево. Старий стовбур довго не простоїть — прийде осінь із вітрами, і…

— Еге-гей! Я тут! Співрозмовнику, відгукнися!

Тиша.

— Або я тебе вбила, — сказала Ілаза пошепки, так, щоб і самій не чути. — Або я таки…

Місяць виплив — у димку, в серпанковому ореолі; з заходу наповзали хмари, місяць підсвічував їхні пошарпані краї, Ілаза дивилася, тамуючи подих, і їй здавалося, що в обрисах нічних хмар вона бачить потворну павучу тінь.

— Еге-гей!!!

Від дзвінкого, пронизливого вигуку в неї самої заклало вуха. Вона взялася за голову, дивлячись на зірку Хота й щасливо, безглуздо посміхаючись:

— Мамо… Ненько… Матусю…

…І вже не віриться, що він був. Що чудовисько вбивало на її очах, що чудовисько підходило зовсім близько, торкалося до її власної шкіри… Коли вона повернеться до людей, то в першу чергу зажадає лазню й двоє великих дзеркал. І подивиться, чи не лишилося мітки на спині. І коли що — звелить припекти розжареним залізом…

Ні, справді?!

Вона засміялася. Упала обличчям у струмок і довго, з насолодою пила; волосся пливло за течією, мов чорні водорості. Сон. Мара. Сон…

— Де ти? — запитала вона, підводячи голову. — Де ти, опудало, га? Де ти, я хочу знати! Ну-бо, з’явися!

Відповісти не було кому.

Цілу ніч вона проблукала лісом, як божевільна чи русалка. Підіймала обличчя, гукала в темряву над головою — і докричалася до того, що втратила голос. Уперше за багато діб ніч була порожня; Ілаза наважилася навіть зазирнути у величезне, на півстовбура, порохняве дупло — але в дуплі жив сич. Вона розсміялася й пішла далі; їй здавалося, що ось-ось дерева розступляться і там виявиться величезний потворний труп. Тоді вона без остраху відріже… жмут волосся чи що там можна буде відрізати… і принесе матері як трофей…

Над ранок погустішав туман. Вона стояла з роззявленим ротом і дивилась, як сизі, щільні струмені, схожі на розпушені котячі хвости, заливають дно яру, клубочаться серед дерев, як прокидається вітер, силкуючись їх розворушити — й не може. Ілаза й сама вже стояла по пояс у тумані, і зубожіла, збуджена, змучена безсонням свідомість підсунула їй картину: вона молода… У білій сукні з довгим, неймовірно довгим шлейфом, що тягнеться по дну яру, огортає стовбури, застеляє собою всю землю.

Вона відшукає його труп пізніше. Коли зійде сонце; вона не піде звідси, поки… [1]

_________________________________________

[— Тебе не холодно?

Илаза все еще была в своем видении. Она не хотела возвращаться и, конечно, она ослышалась. Здесь ее некому окликать. Здесь больше никто не заговорит с ней из ветвей…

— Что ты так смотришь?

Небо сейчас обрушится, как потолок. Ветви деревьев лягут ей на плечи, вдавят в землю, будто червяка…

…Почему она поверила?! Почему обманула себя? Зачем?!

— Ты плачешь?

Она совершила усилие. Ох, как больно; по праздникам кузнецы на ярмарках соревнуются в силе, гнут стальные прутья и кидают тяжелые камни, так, что глаза вылезают из орбит. А взять себя в руки труднее, ой, труднее, чем сломать подкову…

Она улыбнулась — заболело лицо:

— Я… Туман. Красиво… А как…

Она чуть не спросила, как он себя чувствует.

— Ты не обиделась, что я так невежливо оборвал наш разговор? Тот, что ты завела о пауках, а?

Он все понял.