Скрут

«Розшукується для справедливого покарання втікач, послушник Ігар, прізвиська не має, вісімнадцять років… Зросту середнього, статури худорлявої, очі має сірі, волосся русяве, ніс прямий… Прикмети особливі: таких не виявилося. За оного призначено винагороду двісті повновагих золотих, а якщо хто вкаже на…»

Скільки?!

У нього стемніло в очах. Він точно пам’ятає — обіцяли сто, сто… Святий Птаху, стільки не дадуть за десяток каторжан, убивць, тих, що розчленовують жертви…

А потім він перевів погляд на зосереджену потилицю Тіар, і в голові у нього скаламутилося знову. Їй так само просто продати його, як заштопати дірку на сукні… За такі немислимі гроші!

Найнадійнішим виходом здавалося кинутись на неї ззаду та задушити. На очах у здивованої бабусі з качиними яйцями; бо краще втрапити в яму за задушення повії, аніж…

Тіар озирнулася. На обличчі в неї було зовсім дитяче, жваве зацікавлення:

— Слухай, я так люблю грамотки на стовпах дивитися… Прочитай мені, га?

Він мовчав. Бабуся приязно посміхнулася, малята затарабанили босими чорними п’ятами.

— Прочитай, ти ж начебто вмієш?

— Часу нема, — сказав він сухим ротом.

Грає? Вдає наївну? Розумна жінка так і вчинила б: не вмію, мовляв, читати… А потім щодуху до варти. Тіар же розумна…

Брови у неї зійшлися на переніссі. Випнуті губи купчихи та в’їдливий погляд досвідченої повії:

— Так уже й нема? Тобі шкода, чи що?

Ігар мигцем глянув на бабусю, яка торгувала яйцями. Та чула кожне слово; Тіар достатньо назвати його на ім’я… Може, бабуся теж грамотна й устигла вивчити всю діжку назубок…

— Тобі шкода?! — голос Тіар ображено здригнувся.

Ігар труснув головою. Мара. Святий Птаху, він зовсім божевільний. Не отрута в її очах, а прикрість і образа. Щире нерозуміння, чому Ігар, такий, начебто, милий і люб’язний, відмовляє їй, багатій спадкоємиці Тіар, у дріб’язковій послузі…

Він перевів подих. Божевільний. Що уявив: бабуся з качиними яйцями — таємний шпигун… А Тіар дійсно нічого не зрозуміла; слава Птахові, що її не вчили читати. Що її дитячі сльози ніколи не капали на розгорнуту абетку…

Вона ще щось казала; Ігар буквально тяг її за собою, бажаючи мерщій проминути селище, вийти в чисте поле. Триклята безтурботність. І десь там, посеред шляхів, напевне валандається той білявець, що був із мідною сережкою, а зробився й зовсім безвухим… Якому не жити, не повертатися до старої княгині без Ігара на довгій мотузці…

У Тіар виявилася одна гарна риса — вона не була злопам’ятною і швидко забула про Ігарову неуважність до неї.

Вони влаштувалися на нічліг у стіжку сіна; Тіар дістала з кошика куплені напередодні харчі та смачно повечеряла, однак не запропонувала Ігарові й крихти. Він змовчав; у вечірній тиші йому ввижався віддалений цокіт підків.

— Довго ще? — запитала Тіар, потягуючись. — Доберемося за три дні, га, проводирю?

Вона посміхалася; дивлячись на її розслаблену, цілком милу посмішку, Ігар раптом спітнів.

«Вона середнього зросту. У неї темне з мідним полиском волосся й карі з прозеленню очі. Швидше за все, вона змінила ім’я… Вона вміє читати й писати, у неї, можливо, витончені манери, але походить із простолюду. Вона розумна…»

Вона вміє читати й писати.

— Ти що, знову?!

Жінка відсунулася. У її очах Ігар прочитав справжній страх:

— Ти… Ти чого так дивишся?!

— Ти не Тіар, — сказав він хрипко. І злякано озирнувся — на зірку, що проступала на вечірньому небі, Хота. Дуже низьку зірку.

— Ти не Тіар, — губи його чомусь розповзлися в посмішці. — Не Тіар…

Він засміявся. Сухим тріскучим сміхом; оце так-так… У неї не буде будинку з ґанком, але й жити вона буде теж… разом зі шрамом під лівим соском. Дурепо, ти ж не розумієш, чого щойно уникла…

Вона підхопилася. Залишила кошик та кинулася навтьоки; якийсь час він дивився, як миготить у сутінках, віддаляючись, її тісна сукенка, потім узяв і наздогнав — кількома стрибками.

Вона впала в коротку, скошену траву. Кілька кроків проповзла рачки, постогнуючи від жаху, невиразно бурмочучи:

— Ти… пожалій мене. Я… пожалій. Не вбивай… Що хочеш роби, тільки не вбивай… ти… я здогадалася… ти з тих, що жінок крадуть… не треба мені спадщини… куди ти мене віз… збрехала я… Мене Вімою звуть, Віма я… не Тіар…

І вона щосили рвонула на грудях сукню:

— На, бери мене… Бери, як хочеш… не писну… Тільки не вбивай, добре?

Кілька хвилин Ігар безтямно дивився не неї — а потім згадав. Кілька років тому в тім-таки Підчерев’ї моторошно стратили чоловіка, який начебто викрадав і вбивав жінок, як правило, повій; незабаром прийшла звістка, що інший такий само, ще лютіший, порядкує в Прибережжі та полишає за собою ледь не гори знівечених жіночих трупів…

Він криво посміхнувся. «Розшукується для справедливого покарання втікач, послушник Ігар, ґвалтівник і мучитель, який розчленовує повій…»

Жінка заскімлила. Очі в неї здавалися білими від страху:

— Не вбивай… Ні…

— Брехуха.

— Про… не вбивай… пощади…

Він підняв очі до неба. Святий Птаху…

— Живи, — сказав він, посміхаючись недобре, криво. — Живи… повіє.

Зірка Хота хилилася до обрію. Можливо, вона була розчарована.

* * *