Скрут

Жінка поставила на підлогу свічку й заклично посміхнулася; руки її, не чекаючи на Ігара, спритно розстібали сукню:

— Та ти коли був тут? Уже сніг зійшов, здається… Так? Уже тепло було, як ти приїжджав?

— Де ти народилася? — запитав він самими губами.

Вона стягала через голову сукню:

— Га? В селі, а що?

— Назва села.

Вона кинула одяг на підлогу; в Ігара перехопило подих. Вона стояла перед ним зовсім гола, звично зваблива, з маленьким шрамиком під лівим рожевим соском:

— Та чого тобі, га?.. Роздягайся, черга ж… А цей теревенить…

Її рука нахабно ковзнула йому в штани й полізла, куди не слід; Ігар перехопив її зап’ястя. Зусиллям волі стримався, щоб не стиснути до хрускоту кісток:

— Назва села. Ну скажи, ну, будь ласка.

Поряд, за кілька кроків, відділена тонким, натягнутим на раму полотнищем, заспокійливо воркотіла голена — їй дістався хлопчик. Ігар зціпив зуби; в іншому кінці кімнати жагуче застогнала та, що з косою — навіть у мушлі, підвішеної над дверима, це виходило куди природніше. Матросові, втім, було байдуже — він заревів, неначе тюлень на обмілині.

Ігарова жінка насупилася:

— Ну, дивний же ти… У мене в селі повно рідні; навіщо мені… Тобі ж однаково, а будеш повз них їхати, ще бовкнеш комусь…

Ігар облизав губи. Її оголене тіло у світлі свічки сколихнуло в ньому каламутну, нечисту, болісну хвилю. Він напружився, долаючи ганебне прагнення:

— Ну то й що? Батьків уже нема живих, а інші тобі хіба укажчики?!

Звична посмішка зіслизнула з її обличчя. Вона потупилася:

— Так… Батьків давно вже… А ти звідки знаєш?!

Він з натугою відірвав погляд від її голих грудей; міцно взяв жінку за підборіддя, змусив дивитися собі в очі:

— Ти Тіар? Не брешеш?

На її обличчі нічого не можна було прочитати. Як на капелюшку цвяха. Тіло в неї здавалося куди красномовнішим.

— Може, й Тіар, — вона вивільнилася. — Може, й ні… Чого ти хочеш, га?

У воркотінні голеної почулося нетерпіння. Тоді матрос, якому не вистачило жінки, вирішив, очевидно, допомогти хлопчикові:

— Та чого ти боїшся?! Ось хлопцям скажу, як ти тут… Вона тебе навчає, а ти чого видираєшся?

Ігара скрутило від ненависті. Він ладен був забути про ту, що називала себе Тіар, повалити ширму, роз’юшити носа матросові з амулетом і сказати хлопчиськові: втікай! Втікай звідси світ за очі, мерщій!

— Та йди звідси! — гаркнула голена, ніби відповідаючи Ігаровим думкам; втім, виганяла вона не хлопчиська, а матроса. — Порадник знайшовся… Тобі б так порадили, пацюк… Пішов геть, чекай!

Ігар повернувся до жінки з ромбом на спині:

— Ось що… Одягайся й ходімо звідси. У мене до тебе справа, мішка монет варта.

Вона недовірливо скривила губи:

— І чого б то?

— Спадщина тобі, — кинув він, не відводячи погляду від її примружених очей.

Вона кліпнула; обличчя її ще залишалося незворушним:

— Брешеш.

Він плюнув із серця:

— Дурепа! Та навіщо я тебе шукаю? Навіщо мені ромб цей? Спадщина тобі, від… чоловіка!

Її реакція перевершила всі його очікування.

Вона болісно ковтнула. Сполотніла; потім почервоніла, мов щойно з’їдений помідор. Запитала зривистим, враженим шепотом:

— Помер?!

Ігар кивнув. Не кивнув, а смикнув головою.

— Слава морській діві, — пошепки сказала жінка.

За ширмою важко задихали — у хлопчика нарешті налагодилося з голеною. Ігар зціпив зуби; міцно взяв жінку за руку вище ліктя:

— Підеш зі мною?

Вона неусвідомлено провела пальцем по шраму під лівим соском. Повільно, здивовано кивнула.

* * *

Дівчинка відмірювала час приїздами та від’їздами Аальмара.

Вона давно знала, що її чотирнадцять років і статус нареченої не дають права бігати стрімголов і викрикувати щось безглуздо-радісне; заради приїзду Аальмара можна знехтувати пристойності. Кинутися за ворота, вискочити на дорогу, бігти, розхлюпуючи калюжі, й волати собі на втіху — поки від загону не відділиться вершник на білому жеребці, поки не зіскочить у розмиту глину, поки не розкине руки, заслоняючи собою цілий світ, поки не зімкне обійми — запахи вітру й заліза, мокрих коней, найулюбленіші в світі запахи…

— Чого ж ти… Чого ж так довго не їхав?

— Здрастуй. Я привіз тобі подарунок.

Від ґанку валили радісною юрбою Велика Фа, слуги й домашні, молода Равара з помітно округленим животом, підлітки на чолі з Вікі, який уже неабияк подорослішав; дівчинка відчувала на собі їхні погляди. Щасливі й трішки заздрі — вона йде під руку з самим Аальмаром, іде з високо задертим носом, вмліваючи від гордощів, найщасливіша з наречених: дивіться всі…

У маленькій кімнаті, куди, до невдоволення дівчинки, було допущено й Велику Фа, він обійняв її ще раз — міцно, до болю. Обережно поставив на підлогу:

— Дивися…

І на низенький столик перед нею лягла сукня.

Він умів дивувати її; щоразу їй здавалася, що більшої радості не буває. Такої сукні не носив ніхто в домі; навіть на ярмарку, навіть на найзаможніших шляхетних дамах дівчинка не бачила нічого подібного. Це був простий і величний витвір із тонкої замші, парчі та оксамиту; він був розкішний, але не кричущою розкішшю купчихи — то була шляхетна, природна розкіш королеви.