Скрут

— Вони мені… ну що вони мені… сам подумай?!

Можливо, подумав Ігар, згадуючи похмурого главу сімейства з ріденькою борідкою. Можливо, твоя правда…

На прямі запитання вона не відповідала. Загадково посміхалася, мружила очі — так, нібито все, що цікавило Ігара, було розуміло саме по собі; так посміхалася вона, коли він розпитував про її дитинство, проведене в Холмищі (такої назви Тіар не вимовила жодного разу, Ігар теж тримав язика за зубами, сподіваючись, що згодом вона обмовиться). Він розпитував її про чоловіка — вона посміхалася, але якось натягнуто, похмуро; ймовірно, саме з чоловіком була пов’язана історія її зрадництва.

Натяками він силкувався витягти з неї згадку про битву, завдяки якій рідне селище Тіар отримало другу назву — Кровище. Вона мовчала; часом Ігар ловив на собі її сторожкий, прискіпливий погляд.

— Сестру давно не бачила? — запитав він якось мигцем. — Років зо два?

Вона нерішуче знизала плечима:

— Та ні… Начебто більше… А що?

Чому ж все-таки здається, що вона бреше, недоговорює? Може, тому, що сам він постійно бреше й відчуває гору неправди, яка налягла на плечі?

Візник ліниво поганяв міцну доглянуту конячку; Ігар дивився у небо, й серед полудневої синяви йому ввижалася зірка Хота, що звисла над обрієм.

— Худоба в цьому Підчерев’ї дуже дорога?

Він здригнувся й обернувся до супутниці.

Її темне волосся виблискувало міддю на сонці; у її очах він з самого початку подорожі шукав зеленавий відтінок — якоїсь миті навіть вона вирішила, що це залицяння й із досадою махнула рукою: відчепися, мовляв…

Вирушаючи в подорож, він боявся, що у вузькому возі йому не буде порятунку від безсоромної дівки — надто свіжим залишалася в пам’яті мить ганьби, коли, дивлячись на її оголене тіло, він відчував хіть. Тіар же поводилася швидше як ретельна господарка, що зважилася на мандрівку; вона прискіпливо обирала заїзди, замовляла обід і вечерю, торгувалася з перекупниками, перебирала своє майно в об’ємному кошику — і жодного разу не глянула зацікавлено на будь-якого чоловіка. Жодного разу не доторкнулася до Ігара, що сидів із нею пліч-о-пліч; худоба її, виявляється, цікавила. Худоба в Підчерев’ї…

— А навіщо тобі? — запитав він бездумно.

Очі в неї мрійливо приплющилися:

— Якщо худоба недорога… Поле це, про яке ти розповідав, продати й натомість купити череду. Гарну таку череду, породисту… І м’ясом торгувати. І молоком… Сир збивати. Наймитів багато не треба — я сама сир умію робити… На сир завжди попит буде, якщо розумно підійти…

Вона говорила й говорила; у душі в неї сиділа купчиха, розважлива, недурна й навіть, здається, досвідчена; це хто їй, цікаво, у будинку під мушлею розповів про тонкощі м’ясної торгівлі?!

— Розкажи мені про будинок, — раптом попросила вона. — Ґанок який? Куди вікна виходять? Де сад? Як кімнати розташовані, де лазня?

Найкраще було послатися на незнання; Ігар зміркував це запізно. Він уже розповідав, описував, придумуючи на ходу:

— Ґанок — п’ять сходинок… Сходи на другий поверх змінити треба, підгнили… Сад…

Сіре павутиння. Безформна тінь, від якої віє сліпим жахом; ось що чекає на тебе, бідолашна Тіар. Не торгувати тобі м’ясом. Твоїм м’ясом торгуватиме той, кого ти колись страшно зрадила й на кого тепер і дивитися страшно…

Він затнувся. Тіар здивовано зсунула брови докупи:

— Агов… Ти чого це так дивишся, га?

Йому здавалося, що він виховав у собі достатньо ненависті до цієї брудної, продажної, підлої, у всьому винної повії. Вона і є брудна, продажна, винна… Її найлегше запхати скрутові у пащеку — так і треба… Навіщо тільки він розповідає їй про п’ять сходинок ґанку?!

— Ти чого так дивишся?

Вона, здається, злякалася. Боязко відсунулася:

— Агов… Тебе правець бив колись? У нас дівчисько було таке, правець його бив, то вигнали… Клієнти лякалися…

— Нічого такого, — сказав він через силу. — Сонце… голову напекло.

Надвечір у маленькому курному селищі вони остаточно посварилися з візником. Той не хотів їхати швидко, як вимагав Ігар, — беріг коня. Ігар спочатку намагався збільшити платню, далі не витримав і поліз битися; зрештою візник поїхав із лайкою і прокльонами, а Ігар залишився на дорозі, стискаючи кулаки, і поряд стояла зі своїм кошиком перелякана Тіар:

— Ти… таки не сповна розуму. Що він тобі зробив?!

Ігар мовчав. Що не день усередині в нього щось напружувалося дедалі дужче, начебто накручувалася на кілок сирова жила; візник просто трапився під гарячу руку. А тепер доведеться шукати нового… Або купувати коня, а грошей знову нема…

— Глянь-но, — покликала його Тіар. — Дивися, цікаво…

Вона стояла перед величезною, в людський зріст діжкою.

Біля її підніжжя бабуся торгувала качиними яйцями, на накривці сиділи, теліпаючи ногами, двійко малюків, а темні боки діжки були суцільно обклеєні білими й жовтими аркушиками; в Ігара похололо всередині.