Скрут

— …а краще комарина травичка. Жаб’яче вушко теж непогано, але від комариної повністю все відбиває, хоч їх і п’ятнадцять підряд, а хоч і шістнадцять… Півсклянки випити, рештою робоче місце змазати — і нічого не чуєш, хоч і цілу галеру приймай по черзі…

Говорила жінка, яка сиділа на підлозі перед єдиною в кімнаті свічкою; ще дві — одна голомоза, друга з дитячою косою на плечі — гризли один на двох рогатий медяник. Прихилені до стін, стояли згорнуті ширми; підлогу вкривав суцільний матрац. Ігар роззявив рота — свічник зображав чоловічу гордість на вершині прагнення, тому вправлена в нього свічка мала вигляд дивний і двозначний; поряд валявся забутий, надкушений кимось помідор.

Остовпілий Ігар устиг все це розгледіти за той час, поки мешканки кімнати, вбрані в однакові тісні сукенки, мовчки розглядали його; по тому нарешті голомоза повернула голову до тієї, що говорила про трави:

— Вистачає півсклянки хоча б?

Та, що з косою, гмикнула:

— А мені не треба… Ніколи так не робила. Однієї пристрасті вистачало…

Голена обвела її крижаним поглядом:

— Це тобі на п’ятьох підряд однієї пристрасті вистачить… А коли їх буде двадцятеро, як у мене вчора… тоді побіжиш. По травичку до Напилки…

— Хто з вас Тіар? — запитав Ігар, до якого одночасно зі здатністю говорити прийшли роздратування і лють.

Дівка з косою закліпала дитячими віями:

— Га? Хто?

Ігар зробив крок уперед, начебто збираючись схопити голену за комір:

— Хто з вас Тіар із ромбом на спині?!

— Палкий, — здивовано сказала голомоза.

Та, що міркувала про трави, неквапом підвелася. Повернулася до Ігара спиною; спритним звичним рухом задерла сукню, під якою, виявляється, не було нічого:

— Цей? Ромб, тобто?

Голомоза послужливо піднесла свічку; у світлі дерев’яного фалоса Ігар побачив спочатку сліди різок на круглих сідницях і вже потім — чотири великі, якісь розмиті родимки, розташовані ромбом. Просто під правою лопаткою.

Зависла мовчанка; дівка з косою хрумтіла, доїдаючи медяник.

— Це не пляма, — сказав нарешті Ігар. — Це не родимка… Це… так…

Носійка ромба здивовано вивернула голову, намагаючись побачити те, що відбувалося ззаду:

— А що це, по-твоєму? Мене ж не один ти так шукав… Був один хлопець, начебто пірат, той теж просив завжди: «Мені ту, що з ромбом».

Вона опустила сукню. Труснула волоссям; посміхнулася — якось навіть мило й кокетливо:

— А тебе ось… зажди, зажди. Начебто пам’ятаю… Точно пам’ятаюі Навесні приходив… точно?

— Як тебе звуть?

Вона неквапом повернулася на своє місце; сіла на матрац, взяла помідор, смачно відкусила. Дівка з косою підбирала пальчиком крихти від медяника, що залишилися на матраці.

— Навіщо тобі? — запитала та, що з ромбом; підборіддя в неї було залите помідоровим соком.

— Деякі хочуть ім’я, — замислено повідомила голомоза. — Їм так більше подобається…

— Як тебе звуть? — повторив Ігар. — Ім’я?

Його співрозмовниця заковтнула рештки помідора. Знизала плечима:

— Ти начебто цю… Тіар шукав?

Ігар зрозумів свою помилку. Він не повинен був називати ім’я першим; от якби його назвала жінка з ромбом… Адже це точно ромб, ромб під правою лопаткою, кілька родимок, а не одна пляма… Може, він неправильно зрозумів…

— Ти Тіар? — запитав він, дивлячись їй у вічі.

Вона посміхнулася:

— Можливо… А що?

Двері в нього за спиною розчинилися; і та, що з косою, і голомоза встали. Ввійшли троє матросів — точніше, двоє матросів і юнга, бо хлопчикові було не більше чотирнадцяти.

Зчинилася метушня; ширми, які до того стояли під стінами, з незвичайною швидкістю були розгорнуті й розставлені, на їхніх полотняних боках виявилися малюнки, від яких Ігарові зсудомило щелепи. Спалахнули ще кілька свічок у таких самих свічниках, у кімнаті посвітлішало, й Ігар побачив обличчя хлопця-юнги. Той круглими очима дивився на ширми й на дівок, у той час як один із його товаришів уже діловито обмацував голомозу, а другий командував власницею ромба, яка моторно змітала з матраца крихти.

— Це моя, — сказав Ігар. Усі обличчя звернулися до нього; власниця ромба посміхнулася матросам:

— Хвилиночку, дорогенькі… Один хай почекає. Нас троє — вас тепер четверо…

— Нехай він і почекає, — один із матросів, кривоногий і широкоплечий, злобливо втупився в Ігара.

— Я почекаю, — втрутився хлопчик; Ігар зрозумів, що найбільше в світі парубійкові зараз хочеться втекти. Опинитися далеко, хай навіть на власному сумовитому суденці, де робота з ранку до вечора, хитавиця, вітри та спека, де його луплять усі, кому не ліньки, за провини й безвинно…

— Ти не почекаєш! — заявив другий матрос із важким амулетом на жилавій шиї. — Ти інакше не чоловіком будеш, а…

Від цього слова недобре стало навіть Ігарові, а хлопчик і зовсім присів, мов цуценя.

Тіар — жінка, яка називала себе Тіар — ніжно взяла Ігара за плечі:

— Ти… Годі балачок, га? Ходімо…

Він дозволив себе затягти в куток за ширмою; усамітненням це можна було назвати лише умовно, бо ширма виявилася не такою високою, не надто широкою ще й із щілиною знизу. Зрозуміло, все, що діялося в кімнаті, було чути всім із будь-якого куточка.