Служниця

своїх черевичках на пласкій підошві. Утім враження таке, наче вона

значно вища за мене.

— Так, авжеж! Чудова ідея!

Вона демонструє мені будинок, розповідає про нього аж так

детально, що вже починаю гадати: можливо, я помилилася, хибно

зрозуміла оголошення, і ця жінка — рієлторка, яка сприйняла мене за

потенційну клієнтку. Будинок справді дивовижний. От було б у мене

зайвих чотири-п’ять мільйонів доларів, я достеменно його придбала б.

На додачу до першого поверху — з величезною вітальнею і кухнею зі

свіжим ремонтом — є ще другий, на якому розташована спальня

містера й місис Вінчестер, кімната їхньої доньки Сесілії, кабінет

містера Вінчестера й кімната для гостей — викапаний номер десь у

найкращому готелі Мангеттену. А біля наступних дверей місис

Вінчестер зупиняється з урочистим виглядом.

— А тут у нас… — Вона рвучко розчахує двері. — Наш домашній

кінотеатр!

І справді, це кінотеатр, справдешній кінотеатр просто в будинку —

наче мало їм першому поверсі. Справжня глядацька зала, з розташова

отого величезного телевізора на ними у формі амфітеатру рядами й

величезним, від підлоги аж до стелі, екраном. Навіть автомат для

попкорну стоїть у кутку…

За мить я помічаю, що місис Вінчестер дивиться на мене, очікуючи

реакції.

— Вау! — виголошую я; сподіваюся, у голосі звучить належний

захват.

— Чудово, еге ж? — Жінка тремтить від захоплення. — У нас

величезна відеотека, тож є з чого вибрати. І, певна річ, усі звичайні

канали. Ще й стрімінгові сервіси підключено.

— Певна річ, — киваю я.

Вийшовши нарешті з кінотеатру, ми підходимо до останніх дверей у

самісінькому кінці коридору. Ніна зупиняється, поклавши руку на

дверну ручку.

— Це моя майбутня кімната? — питаю я.

— Так, майже.

Вона натискає на ручку. Та піддається, голосно рипнувши. Мимоволі

зауважую, що ці двері — зі значно грубішої деревини, ніж усі інші. А

за дверима — темні сходи.

— Ваша кімната нагорі. У нас є ще мансардний поверх.

Темні, вузькі сходи зовсім не такі розкішні, як усе в цьому будинку,

— і що, невже справді так важко було вкрутити тут бодай якусь

лампочку? Але, звісно, я звичайна челядь. Ніхто й не розраховував, що

на облаштування моєї кімнати витратять таку саму суму, як на той

домашній кінотеатр.

Піднявшись сходами, опиняємося у вузькому коротенькому коридорі.

На відміну від першого поверху, тут стеля аж лячно низька. Мене

довготелесою не назвеш, але виникає мимовільне бажання втягнути

голову в плечі.

— У вас буде свій санвузол. — Вона киває на двері ліворуч. — А оце

— ваша майбутня кімната…

Місис Вінчестер рвучко прочиняє інші двері. Усередині темно, хоч в

око стрель, аж тоді вона смикає за якийсь поворозок — і вмикається

світло.

Кімната крихітна. Іншого визначення тут годі знайти. Але якби ж то

лишень це!.. На додачу стеля тут укісна, це справді мансарда. У

глибині кімнати стеля вже десь на рівні моєї талії. У спальні

Вінчестерів стоїть величезне ліжко, гардероб і туалетний столик з

горіхового дерева. У цій кімнаті — маленьке односпальне ліжко, приземкувата книжкова шафа й крихітний комод із дзеркалом. Над ним

угорі — дві лампочки без плафонів.

Словом, кімната дуже непоказна, але мене це влаштовує. Якби вона

була аж надто затишна, я була б певна, що робота мені не світить. А

те, що ця кімната така миршавенька, означає: вимоги в господині не

такі вже й високі, а отже, у мене є крихітний, мацюпусінький шанс.

Однак щось тут є… Щось, що мене непокоїть.

— Перепрошую, що кімната така маленька, — місис Вінчестер

зсуває брови. — Але тут вас ніхто не турбуватиме.

Підходжу до одинарного вікна. Воно таке саме маленьке, як і

кімната. Майже з мою долоню завбільшки. А виходить на заднє

подвір’я. Там, унизу, садівник — я вже бачила його на головному

подвір’ї, коли заходила в будинок, — підстригає живопліт

величезними садовими ножицями.

— То що скажете, Міллі? Вам подобається?

Озираюся й бачу: місис Вінчестер усміхається. Я досі не годна до

пуття визначити, що саме мене непокоїть. Щось у цій кімнаті викликає

в мене страх — шпарка кулька вовтузиться десь у сонячному

сплетінні.

Либонь, це через вікно. Воно виходить на задній двір. Якщо вскочу в

халепу та спробую покликати на допомогу, мене просто ніхто не

побачить. Можна буде горлати й верещати аж до скону, жодна жива

душа не почує.

Але кого я намагаюся надурити? Мені пощастить, якщо я зможу

жити в цій кімнаті. У мене буде власний санвузол, справжнє ліжко, на

якому можна лежати, випроставши ноги. Це крихітне ліжко, порівняно

із заднім сидінням мого авто, здається таким привабливим, що мені

сльози мало не нагортаються на очі.

— Бездоганно, — кажу я.

У місис Вінчестер моя відповідь, схоже, викликає захват.

Вона веде мене назад темними сходами. Ми спускаємося на другий

поверх, і, лишень опинившись на нижньому сходовому майданчику, я