Служниця

працедавці сприймають мене однаково. А мені ж так потрібно почати

все з початку! Я ж бо гаруватиму, мов коняка, якщо доведеться! Я

докладатиму максимум зусиль.

Намагаюся придушити сльози, що нагортаються на очі… хоча бозна

нащо. Адже тут, на задньому сидінні «ніссана», ніхто не побачить, як я

рюмсаю. Немає на світі жодної людини, якій було б до мене

небайдуже. Батьки умили руки ще понад десять років тому.

Телефон знову деренчить. Виринаю з виру жалощів до себе, бідосі.

Тильним боком долоні витираю очі й натискаю на зелену кнопку, приймаючи виклик.

— Так? — кажу хрипко.

— Вітаю. Це ж Міллі?

Голос здається непевно знайомим. Притискаю телефон до вуха, серце

заходиться.

— Так…

— Це Ніна Вінчестер. Пам’ятаєте, ви були в мене на співбесіді

минулого тижня?

— Т-так… — Щосили прикушую нижню губу. Нащо вона мені

телефонує? Я була певна, що вона вже знайшла собі служницю й

вирішила не повідомляти мені, що вакансію закрито. — Так, звісно.

— Словом, якщо ви досі зацікавлені в цій вакансії, ми залюбки

запропонуємо вам роботу.

Кров рине до голови. Я відчуваю раптове запаморочення. «Ми

залюбки запропонуємо вам роботу». Це вона що, серйозно?

Імовірність того, що мене приймуть «Смачнобургери», існувала

принаймні якась, але було просто неймовірним, що така жінка, як Ніна

Вінчестер, може запросити мене до свого будинку. Те, що вона

дозволить у себе жити!..

Може, вона просто не перевірила мої рекомендації? Не стала шукати

про мене інформацію? Може, вона такою мірою зайнята, що в неї

просто не дійшли до того руки? А можливо, вона з тих жінок, які

пишаються своєю інтуїцією?..

— Міллі? Ви мене чуєте?

Усвідомлюю, що увесь цей час ані пари з вуст не пустила — аж

такою мірою я вражена.

— Так, чую.

— То що, вас ще цікавить вакансія?

— Так… — Я щосили стараюся, щоб голос не звучав надміру

життєрадісно. — Так, звісно. Я залюбки працюватиму на вас.

— Працюватимете у мене, — виправляє мене Ніна.

Придушено сміюся.

— Так. Звісно.

— То коли ви зможете розпочати?

— Ем… а коли вам буде зручно?

— Якнайшвидше! — Ох, як мені хотілося б уміти сміятися так, як

Ніна! У мене сміх зовсім інший. Якби ж то я могла клацнути пальцями

й просто помінятися з нею місцями! — У нас тут ціла купа випраної

білизни, яку треба розкласти по шафах!

Сковтую слину.

— То, може, завтра?

— Це було б просто ідеально! Але хіба вам не потрібен час на те, щоб зібрати речі?

Дуже не хочеться втаємничувати її в те, що увесь мій крам зараз

лежить у багажнику моєї автівки.

— Я дуже швидко збираюся.

Вона знову сміється.

— Мені подобається ваш настрій, Міллі. Чекаю не дочекаюся, коли

ви приїдете до нас і станете до праці.

Поки ми з Ніною домовляємося щодо мого завтрашнього першого

робочого дня, я сушу собі мізки от над чим: чи ставилася б вона до

мене так само, якби знала, що останні десять років мого життя минули

за ґратами?..

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Наступного ранку я приїжджаю до будинку Вінчестерів, коли Ніна

вже відвезла Сесілію до школи. Паркуюся біля металевого паркану, що

ним оточено ділянку. Ніколи раніше не бачила будинку, який мав би

такий паркан, і тим паче не жила в такому. Але ці мажорні обійстя на

Лонг-Айленді всі ховаються за парканами. Зважаючи на те, який

низький тут рівень злочинності, аж такі заходи безпеки здаються

надмірними. Але ж хто я така, щоб про це судити? За інших рівних

умов, якби в мене був вибір між будинком з парканом і будинком без

паркану, я теж вибрала б варіант із парканом.

Брама під час минулого мого візиту була прочинена, але зараз

зачинена. І, що цілком природно, замкнута. Якусь мить стовбичу

незрушно, поставивши біля ніг дві свої сумки з речами. Намагаюся

зрозуміти, як же мені потрапити досередини. Щось не бачу я тут

дзвоника… Але онде отой садівник — знову порається з лопатою на

моріжку.

— Перепрошую! — гукаю я.

Чоловік кидає на мене погляд через плече, а тоді знову заходиться

копати. Який ґречний хлоп мені стрівся!

— Перепрошую! — повторюю я, цього разу достатньо голосно, щоб

він не міг вдати, буцімто не чує.

Цього разу чоловік повільно, дуже повільно спинається на ноги. І так

само неквапом простує величезним моріжком до брами. Відтак стягає з

рук грубі гумові рукавички й питально зводить брови.

— Добридень! — вітаюся, намагаючись не виказувати хвилювання.

— Мене звати Міллі Келловей, у мене сьогодні перший робочий день у

цьому будинку. На мене чекає місис Вінчестер, і я хотіла б потрапити

досередини.

Чоловік нічого на це не відповідає. Здалеку я завважила тільки, що

він неймовірно високий (принаймні на голову вищий від мене!), і

біцепси в нього завбільшки з моє стегно кожен. Але тепер зблизька я

розумію, що на додачу він узагалі дуже нівроку. На позір йому

тридцять із хвостиком. У нього густе чорнюще волосся, зараз вологе