Служниця

темні очі на мить зустрічаються з моїми.

Скидаю руку на знак вітання.

— Привіт, — гукаю я.

Чоловік витріщається на мене. Не відповідає на вітання. Не

вшановує мене навіть наказом не займати його дорогоцінний моріжок.

Просто дивиться.

— І мені приємно познайомитися… — бурмочу собі під ніс.

Виходжу через металеву автоматичну браму в паркані, який оточує

маєток, і простую до своєї автівки-оселі. Востаннє озираюся на

садівника й помічаю, що він досі проводжає мене очима. Щось у

виразі його обличчя змушує мене відчути, як сироти на хребті

виступають. Аж тоді він хитає головою, ледь-ледь, майже непомітно.

Наче намагається мене попередити.

Але так і не каже жодного слова.

1 Один дюйм дорівнює 2,54 сантиметра.

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Коли живеш у автівці, доводиться все максимально спрощувати.

От, наприклад, тут не замутиш людної туси. Ані тобі вечірок із сиром

та вином, ані тобі гри в покер цілу ніч. Але це не проблема, бо людей, з

якими я хотіла б зустрітися, немає. А от де сходити в душ — то значно

серйозніше питання. За три дні опісля того, як мені дали копняка з

моєї квартири-студії — і за три тижні після того, як мене звільнили з

роботи, — я натрапила на заправку, що мала громадську душову.

Побачивши її, я мало не розридалася від щастя. Так, про якусь

приватність годі було мріяти, а ще в тій душовій було відчутно запах

сечі… Однак тієї миті мені страшенно кортіло вимитися.

Тепер я обідаю на задньому сидінні автівки. У мене є електроплитка, що її з якоїсь особливої нагоди можна ввімкнути в гніздо

автомобільного підкурювача, але переважно я харчуюся сандвічами.

Цілими купами сандвічів. У мене є крихітний холодильничок, де я

зберігаю м’ясну нарізку й сир, а ще — буханець білого хліба. У

супермаркеті він коштує дев’яносто дев’ять центів. Ну, а ще, звісно, у

мене є снеки. Пакетики чипсів. Крекери з арахісовим маслом. Печиво з

кремовою начинкою. Варіантів шкідливої для здоров’я їжі на світі

існує просто безліч.

Сьогодні моє меню складається із шинки й американського чедера, а

присмачені мої сандвічі неабиякою порцією майонезу. Відкушуючи

черговий шматочок, я щосили намагаюся не думати про те, як мене

вже нудить від сандвічів.

Саме коли я примушую себе нарешті втоптати половину сандвіча, у

кишені деренчить телефон. У мене один з тих телефонів-розкладачок, з передплаченим тарифним планом, що їх люди використовують

лишень за двох умов: або коли збираються скоїти злочин, або коли

вирішили гайнути в минуле років так на п’ятнадцять. Але телефон

мені потрібен, і це єдиний варіант, який я можу собі дозволити.

— Вільгельміно Келловей? — уривчасто питає слухавка жіночим

голосом.

Повне ім’я змушує мене мимоволі скривитися. Вільгельміною

звалася батькова матінка, яка давно вже на тому світі. Не знаю, що то

мають бути за психопати такі, щоб назвали доньку Вільгельміною.

Утім з батьками я не спілкуюся (а вони, відповідно, не спілкуються зі

мною), тому цікавитися трохи запізно. Хай там як, я завжди була

Міллі, і під час спілкування намагаюся донести це до співрозмовника

якомога швидше. Але щось мені підказує: з людиною, яка мені зараз

телефонує, ми ще не скоро перейдемо до того, щоб величати одна одну

на ім’я.

— Так? А це?..

— Міс Келловей, це Донна Стентон зі «Смачнобургерів».

А, так, звісно… «Смачнобургери» — ота сумнівна забігайлівка

швидкого харчування, куди я кілька днів тому ходила на співбесіду.

Серед моїх обов’язків буде розігрівання булочок для бургерів і робота

за касою. Утім, якщо працюватиму сумлінно, матиму шанс на

підвищення. Ба більше, шанс на те, що вдасться заробити достатньо, щоб знайти собі нормальне житло.

Певна річ, робота, яку мені справді хотілося б отримати, —

служниця у Вінчестерів. Проте відтоді, як я ходила на співбесіду до

Ніни Вінчестер, минув уже тиждень. Тож можна з усією впевненістю

стверджувати, що робота мрії мені не дісталася.

— Я просто хотіла повідомити, — веде тим часом міс Стентон, — що

ми вже знайшли кандидатку на вакансію у «Смачнобургерах». А вам

бажаємо успіху в подальшому пошуку роботи.

Шинка із чедером руба стають у горлі. А я ж читала в мережі, що в

«Смачнобургерах» не дуже високі вимоги до персоналу. І вважала, що

в мене є крихітний шанс отримати посаду навіть попри бурхливе

минуле. То була остання співбесіда, про яку мені вдалося домовитися, відколи місис Вінчестер мені не перетелефонувала — і тепер мене

охоплює розпач.

Я більше не можу жерти сандвічі в автівці.

Просто не можу.

— Міс Стентон, — кажу квапливо. — Можливо, ви могли б узяти

мене на роботу до якоїсь іншої філії вашої мережі? Я справді сумлінна

працівниця. Дуже відповідальна. Я завжди…

Затинаюся. Моя співрозмовниця вже поклала слухавку.

У правиці в мене сандвіч, лівицею я стискаю телефон. Це

безнадійно. Ніхто не хоче брати мене на роботу. Всі потенційні