Служниця

від поту, оливкова шкіра. Словом, брутальна чоловіча врода. Але

найдужче вражають мене його очі. Вони чорні — такі чорні, що

райдужку не відрізнити від зіниці. І щось у його погляді змушує мене

позадкувати на крок.

— Емм… Чи могли б ви мені допомогти?

Чоловік нарешті розтуляє губи. Я очікую, що зараз мені порадять

зникнути геть з очей або вимагатимуть якесь посвідчення особи, але

натомість у мене стріляють якоюсь італійською скоромовкою. Ну, тобто мені здається, що італійською. Жодного слова італійською я не

знаю, але якось дивилася кіно із субтитрами. За звуком наче схоже.

— Ой… — підсумовую я, коли він завершує свій монолог. — То…

еммм… Англійською ви не володієте?

— Англійська? — каже він з таким божевільним акцентом, що я

наперед розумію, якою буде відповідь. — Ні. Англійська не володіти.

Просто чудово. Кашляю, прочищаючи горло та обмірковуючи, як

найкраще пояснити цьому хлопцеві, чого ж я від нього домагаюся.

— Отже, я… — тицяю собі в груди, — я працюю в місис

Вінчестер… — Тепер я тицяю в будинок. — Мені треба… зайти. —

Вказую на замок. — Зайти.

Він супить брови — оце й уся відповідь. Просто дивовижно.

Я вже ладна витягти телефон і набрати Ніну, коли раптом чоловік

задкує на крок, натискає якусь кнопку, і хвіртка прочиняється —

неквапом, наче в уповільненій зйомці.

Тепер, коли можна ввійти, я маю нагоду роздивитися будинок, який в

осяжному майбутньому буде мені прихистком. У будинку два поверхи

й горище. Завдовжки приблизно як квартал у Брукліні. А ще він

просто-таки засліпливо-білосніжний, мабуть, щойно пофарбований, і

зовні наче сучасний, але хіба ж я знаюся на архітектурі? З упевненістю

можу сказати лишень одне: на вигляд цей маєток такий, наче в людей, які тут живуть, водиться забагато грошви й вони не втямлять, що з нею

робити.

Беруся за ручку однієї із сумок, але садівник випереджає мене.

Навіть оком не змигнувши, піднімає обидві сумки однією рукою і

простує до ґанку. А валізи ці важезні — адже в них буквально все моє

майно, за винятком автівки. Я дуже вдячна, що садівник допоміг мені

їх нести.

— Gracias, — кажу я.

Він спантеличено дивиться на мене. Гм… здається, це іспанською, а

не італійською. Та й таке…

Тицяю собі в груди.

— Міллі, — кажу я.

— Міллі. — Він киває на знак того, що зрозумів, а тоді вказує на

себе. — Я Ензо.

— Приємно познайомитися, — кажу ніяково, хай навіть він мене не

зрозуміє. Але, Боже милий, якщо він тут живе, якщо він тут працює, то

принаймні кілька слів англійською він мусив запам’ятати!

— Piacere di conoscerti[2], — каже він.

Мовчки киваю. Схоже, із садівником ми вже потоваришували.

— Міллі, — повторює він своїм шаленим італійським акцентом.

Здається, наче він збирається щось сказати, але йому бракує знання

мови. — Ти…

Сичить якесь слово італійською, аж тут ми обоє чуємо, як

прочиняються вхідні двері. Ензо квапиться назад на моріжок і

заходиться з демонстративною старанністю правувати своїм садовим

причандаллям. Я заледве розчула те слово, що він його промовив.

Pericolo. Хай там що воно означає. Може, це такий безалкогольний

напій, і садівник потерпає від спраги. «Peri cola — бери колу!»

— Міллі! — Ніна, здається, аж нетямиться від радості, побачивши

мене. Такою мірою нетямиться, що раптом рвучко обіймає мене. — Я

така рада, що ви вирішили працювати в нас! Я просто-таки відчула, що

між нами одразу виник якийсь зв’язок! Розумієте, про що я?

Так я й думала. Вона в нас вважає себе жінкою з добре розвинутою

інтуїцією, а тому просто не стала шукати про мене відомості. Тепер

треба подбати про те, аби в неї ніколи не виникло жодних причин для

недовіри.

— Так, я розумію, про що ви. Я теж це відчула.

— Заходьте, заходьте!

Ніна хапає мене попід лікоть і заводить до будинку, геть не зважаючи

на те, що я насилу тягну дві свої важезні сумки. Ні, я, авжеж, не

сподівалася, що вона запропонує мені допомогти. Таке б їй і на думку

не спало.

Мимоволі зауважую, що зараз будинок виглядає зовсім по-іншому, ніж під час моїх попередніх відвідин. Серйозно, зовсім по-іншому!

Коли я приходила на співбесіду, будинок Вінчестерів аж блищав — усе

здавалося мало не стерильним. Але зараз він скидається на свинарник.

Кавовий столик біля канапи захаращений шістьма чашками (у всіх

якесь липке на позір питво), стосами пожужмлених газет і журналів та

перехнябленою упаковкою з-під піци. По всій вітальні розкидано одяг і

сміття. На столі залишки вчорашньої вечері.

— Як бачите, — каже Ніна, — ви приїхали саме вчасно.

Отже, Ніна Вінчестер нечупара. От у чому її таємниця. Мені

знадобиться кілька годин, щоб привести будинок до ладу. А може, навіть кілька днів. Але мене це влаштовує — я ж бо так хотіла

займатися чесною важкою працею! Мені подобається те, що я

потрібна. Якщо зможу стати для господині незамінною, зменшиться