Служниця

долі. І я скористаюся ним на повну. Хай там що. Змушу Ніну

Вінчестер себе полюбити.

Коли Ніна йде, я зачиняю за нею двері. Замкнула б, але не можу.

Певна річ.

Зачинивши двері, помічаю ще дещо. Якісь довгі тонкі лінії на

одвірку й дверях, що тягнуться аж до підлоги десь від рівня мого

плеча. Проводжу по них пучками пальців. Враження таке…

Враження таке, що двері хтось дряпав.

Дряпав, силкуючись вирватися назовні.

Та ні, це дурість. У мене просто напад параної. Інколи на старій

деревині можуть бути подряпини. І нічого аж такого лиховісного це не

означає.

Раптом кімната здається неймовірно спекотною і задушливою. У

кутку стоїть маленький обігрівач, завдяки якому, певна річ, узимку тут

затишно. Проте жодного способу охолодити повітря в спекотні місяці

тут немає. Доведеться купувати вентилятор і ставити його попід

вікном…

Хоча кімната значно більша за сидіння моєї автівки, вона все одно

дуже маленька — не дивно, що її використовували як комірку.

Роззираюся, висуваю шухляди комода — цікаво, які вони завбільшки?

Ще тут є гардероб, теж зовсім крихітний, місця заледве вистачить, щоб

повісити туди мої нечисленні сукні. Він порожній — лишень кілька

плічок і маленьке блакитне цебро в кутку.

Намагаюся прочинити віконце, щоб впустити до приміщення бодай

ковток свіжого повітря. Але воно не піддається. Примружуюся, вдивляючись. Торкаюся пучкою рами. Схоже, її стільки разів

фарбували, що тепер шари фарби не дають змоги прочинити її.

Отже, вікно в мене є, але воно не відчиняється.

Можна спитати про це Ніну, але мені не хочеться, щоб це мало такий

вигляд, наче я, ще не почавши до пуття працювати в неї, уже починаю

скаржитися. Може, наступного тижня варто буде мимохідь згадати про

це в розмові. Не так уже й багато я вимагаю — лишень одненьке вікно, яке можна прочинити.

Той садівник, Ензо, знову працює на задньому подвір’ї. Він правує

газонокосаркою. На мить зупиняється, щоб м’язистою рукою витерти

піт з чола, аж тоді скидає очі. Бачить мене крізь те крихітне віконечко й

хитає головою, точнісінько так, як тоді, коли я вперше його побачила.

Згадую те слово італійською, яке він видихнув, перш ніж я увійшла до

будинку. Pericolo.

Витягаю свій новесенький мобільний з кишені. Від мого доторку

екран оживає, на ньому спалахують іконки — повідомлення, дзвінки, віджет погоди. Такі телефони не були розповсюджені, коли мене

запроторили за ґрати, а опинившись на волі, придбати собі смартфон я

змоги не мала. Але в кількох дівчат у реабілітаційних центрах для

колишніх ув’язнених, де я жила, коли вперше вийшла, смартфони

були, тому я приблизно уявляю, як ним користуватися. І в курсі, на яку

з іконок натиснути, щоб запустити браузер.

Вбиваю у віконце пошуку: « Pericolo переклад». Либонь, тут, на

горищі, сигнал слабкий, тому що сторінка дуже довго завантажується.

Минає майже хвилина, аж тоді нарешті на екрані смартфона

з’являється переклад слова pericolo.

«Небезпека».

2 Приємно познайомитися ( італ. ). ( Тут і далі прим. пер. )

3 Один фут дорівнює 30,48 сантиметра.

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Протягом семи наступних годин я прибираю.

Навіть якби Ніна дуже постаралася, насмітити в будинку ще дужче

було б проблематично.

Свинарня тут у кожній кімнаті.

У коробці з-під піци на кавовому столику ще лишилося два шматки, але коробка залита якоюсь липкою і смердючою рідиною, яка

просочилася крізь картон і зашмарувала скатертину. Щоб привести її

до ладу, довелося на годину замочувати, а потім ще пів години щосили

відтирати пляму.

Але найгірша ситуація в кухні. Крім переповненого кошика для

сміття тут стоять ще два сміттєві пакети — такі переповнені, що вміст

аж вивалюється з них. Та ще в одному з них, виявляється, прорвалося

дно. Коли беру пакет, щоб винести, усе сміття розсипається. Смердить

страшенно. До горла підступає блювота, але мені вдається стриматися.

У рукомийнику стіс брудних тарілок. Я не можу взяти в тямки, чому

Ніна просто не завантажила їх до супер-пупер крутої посудомийки. Аж

тоді відкриваю цю посудомийку і виявляю, що вона теж напхом

напхана брудним посудом. На додачу ця жінка не вважає за потрібне

прибрати з тарілок залишки їжі, перш ніж поставити їх до

посудомийки. Ну, і саму посудомийку, вочевидь, запускати, на її думку, не обов’язково.

Одне слово, мені доводиться мити посуд трьома партіями. Каструлі я

мию окремо. Більшість — у пригорілих рештках їжі, що залишилися з

бозна-яких часів.

Десь по обіді мені нарешті вдається повернути кухні більш-менш

пристойний вигляд. Я собою пишаюся. Це мій перший робочий день, відколи мене звільнили з того бару (цілком і повністю несправедливо

звільнили, але останнім часом зі мною постійно таке стається), і я

дуже собою задоволена. Усе, чого мені кортить, — далі тут працювати.

Ну, і, можливо, щоб вікно в кімнаті відчинялося.

— Ви хто?