Служниця

вони нарешті розмикають обійми, Ніна скидає на Ендрю очі.

— Я за тобою скучила.

— А я за тобою навіть дужче.

— А я за тобою ще дужче.

Боже милий, це ж скільки ще вони збираються з’ясовувати, хто за

ким дужче скучив?.. Відвертаюся до свого куховарства. Якось ніяково

почуваєшся, коли за твоєї присутності виявляють таку пристрасть.

— Отже. — Цього разу Ніна відсторонюється першою. — То як ви з

Міллі, познайомилися вже до пуття?

— Угу, — озивається Ендрю. — І хай там що Міллі готує, запах

просто неймовірний, еге ж?

Я озираюся через плече. Ніна дивиться на мене, поки я стою біля

плити, і в блакитних очах її знову той самий злостивий вираз. Їй не

подобається, що чоловік робить мені компліменти. Не розумію, проте, чому вона казиться — адже Ендрю від неї достеменно аж нетямиться.

— Так, справді, — озивається вона.

— Ніна й куховарство — це безнадійно, — сміється Ендрю, обіймаючи дружину за талію. — Ми померли б з голоду, якби довелося

покладатися лишень на її здібності. На щастя, моя мама раніше часто

навідувалася до нас зі стравами, які готувала вона сама або її

особистий шеф-кухар. Але відколи вони з батьком вийшли на пенсію і

переїхали до Флориди, ми покладаємося хіба що на страви з кулінарії.

Отже, ви справді наша рятівниця, Міллі.

Ніна натягнуто посміхається. Він просто дражнить дружину, але

жодній жінці не сподобається, коли її порівнюють з іншою і це

порівняння не на її користь. Він просто дурень, якщо цього не знає.

Але взагалі серед чоловіків багато дурнів.

— Вечеря буде готова за десять хвилин, — кажу я. — Може, ви поки

що підете відпочинете у вітальні, а я покличу вас, коли все буде

готове?

Ендрю зводить брови.

— А ви з нами вечерятимете, Міллі?

Ніна голосно втягує в себе повітря. Але, перш ніж вона встигає

вимовити бодай слово, я гарячково хитаю головою.

— Ні. Я піду до себе, перепочину. Дякую за запрошення.

— Серйозно? Ви впевнені?

Ніна дає чоловікові стусана в плече.

— Енді, вона гарувала цілий день. Вона не хоче вечеряти зі своїми

працедавцями. Вона мріє піти до себе нагору й зависнути в месенджері

з подругами. Еге ж, Міллі?

— Саме так, — погоджуюсь я, хоча подруг у мене немає. Принаймні

тих, що не за ґратами.

Ендрю, здається, байдуже. Він просто продемонстрував чемність, геть проігнорувавши той факт, що в Ніни не було жодного бажання

бачити мене з ними за столом. Але це нормально. Я не хочу, щоб вона

відчувала небезпеку. Я просто хочу тихо й сумирно виконувати свою

роботу.

5 Один фунт дорівнює 0,45 кілограма.

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

Я вже й забула, як воно дивовижно — спати, випроставши ноги.

Гаразд, мушу визнати, що насправді ліжко тут пересічне. Воно

грудкувате, пружини стогнуть щоразу, коли я посунуся бодай на

міліметр. Але все одно тут значно краще, ніж у моїй автівці! І ще

більше диво: якщо вночі мені приспіє піти до туалету, вбиральня отут, поряд! Мені не доведеться кудись їхати, шукати заправку й робити

свою справу, водночас тримаючи напоготові перцевий балончик. Та

балончик мені взагалі більше не потрібен!

Спати в нормальному ліжку так приємно, що я вирубаюся, щойно

голова торкається подушки.

Коли я розплющую очі, надворі досі темно. У паніці сідаю на ліжку, намагаючись згадати, де я. Єдине, що знаю напевне, — не у своїй

автівці. Мені потрібно кілька секунд, щоб згадати всі події минулих

кількох днів. Ніну, яка запропонувала мені роботу. Те, як я перебралася

із заднього сидіння автівки до її будинку. Те, як заснула в

справдешньому ліжку.

Дихання моє потроху вповільнюється.

Навпомацки знаходжу на комоді телефон, який мені купила Ніна.

Третя сорок шість ранку. Вставати ще зарано. Я зсуваю колючі ковдри

та скочуюся з ліжка. Очі мої призвичаюються до місячного сяйва, яке

ллється до кімнати крізь крихітне віконечко. Піду зараз до туалету, а

потім знову спробую заснути.

Голі мостини крихітної спальні риплять під моїми ногами. Позіхаю, потягаюся так, що руки майже торкаються лампочок на стелі. Ця

кімната змушує мене почуватися якоюсь велеткою.

Іду до дверей, натискаю на ручку…

Двері не відчиняються.

Паніка, що огорнула мене, поки я не збагнула, де перебуваю, напосідається знову.

Двері замкнені. Вінчестери замкнули мене в кімнаті. Ніна замкнула

мене в кімнаті. Але нащо?! Це що, якась збочена гра? Вони що,

шукали колишню ув’язнену, щоб заманити її до пастки? Зумисне

підбирала людину, яку ніхто не шукатиме? Пальці мої зісковзують по

подряпинах на дверях. Я думаю про те, ким вона була, моя

попередниця, та нещасна жінка, котра була замкнена тут до мене.

Я ж бо знала, що все це надто добре, щоб бути правдою. Навіть

попри феноменально загиджену кухню це місце все одно здавалася

мені роботою мрії. Я знала, що Ніна достеменно мусила більше про

мене довідатися. Вона, мабуть, тому й замкнула мене тут, що вважає, буцімто ніхто мене не шукатиме.