Служниця

його залишили в моїй кухні. А я тим часом намагатимуся ліквідувати

шкоду, яку ви спричинили…

І, промовивши це, вона, важко тупцяючи, іде з кухні. Незабаром звук

кроків згасає на сходах. Розмірковую про те, як би то спромогтися

зібрати скалки розбитих тарілок, водночас не забрьохавшись розлитим

молоком і не роздушивши якихось із двох десятків виноградинок, які

розкотилися підлогою. На одну я вже наступила, і підошва мого

кросівка тепер бруднюща.

Ендрю чомусь не йде. Роздивляється, хитаючи головою.

Тепер, коли Ніна пішла, я відчуваю, що мушу щось пояснити.

— Послухайте, — починаю я. — Я нічого не…

— Я знаю, — уриває він, перш ніж я встигаю сказати, що нічим не

завинила. — Просто Ніна… вона дуже нервова. Але серце в неї золоте.

— Еге ж…

Він знімає темний піджак і заходиться засукувати рукави

напрасованої білої сорочки.

— Ну ж бо, я вам допоможу все прибрати.

— Ви не мусите.

— Так ми впораємося швидше.

Ендрю йде до комірчини біля кухні й повертається звідти зі шваброю

— ти ба, він справді знає, де вона! Він узагалі чомусь у курсі, де

лежить усе, що потрібно для прибирання. І тепер я розумію чому.

Схоже, Ніна утнула таке не вперше. Він просто вже звик ліквідовувати

вчинені нею погроми.

Але тепер у цьому будинку є служниця. І він не мусить робити того

самотужки.

— Я сама все приберу. — Беруся за руків’я швабри й забираю її в

нього. — Ви вже вбралися на вихід. До того ж це моя робота.

Ендрю випускає з рук швабру не одразу, але врешті-решт таки

дозволяє мені забрати її в нього.

— Що ж, гаразд. Дякую, Міллі. Я дуже вдячний вам за сумлінну

працю.

Що ж, принаймні хтось мені вдячний.

Коли беруся прибирати кухню, то згадую те фото на камінній полиці.

Ту давню світлину Ендрю й Ніни, зняту ще до їхнього весілля, до

народження Сесілії. Вони здавалися такими юними й щасливими!

Цілком очевидно, що Ендрю досі кохає Ніну до нестями, але щось між

ними змінилося. Я це відчуваю. Ніна вже геть не та, якою була раніше.

Але це не має значення. Мене це не обходить.

6 Виріб у формі кільця з дріжджового пшеничного тіста, приблизно з долоню завбільшки, який спочатку швидко

обварюють в окропі, а потім запікають.

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

Ніна викинула на підлогу приблизно половину вмісту холодильника, тож мені доводиться вирушити на закупи. Зважаючи на те, що, вочевидь, до моїх обов’язків відтепер входитиме куховарити для

родини Вінчестерів, я вибираю свіжину й спеції — достатню кількість, щоб вистачило на приготування кількох обідів чи вечер. Ніна

завантажила свою кредитку до мого телефона. Гроші за все, що

придбаю, автоматично спишуть з рахунку моїх наймачів.

У в’язниці вибір страв був не вельми. У меню змінювали одне одного

курятина, гамбургери, хот-доги, лазанья, бурито й котлети з невідомої

риби, від яких мене завжди нудило. До цього всього належалися

розварені кашуваті овочі. Я раніше часто мріяла, чим поласую, опинившись на волі, але, зважаючи на мої статки, доступні мені страви

не дуже відрізнялися від тутешнього раціону. Коштів мені вистачало

лише на те, щоб купувати продукти на розпродажі, а коли перебралася

жити до власної автівки, варіантів стало зовсім обмаль.

А от продукти для Вінчестерів — то геть інша справа. Я вибираю

найкращі стейки — треба буде глянути на ютубі, як їх готують. Я

колись смажила була стейки для батька, але то було дуже давно. Якщо

куплю найдорожчі продукти, то страви все одно вийдуть смачні, байдуже, що робитиму…

До будинку Вінчестерів повертаюся із чотирма напхом напханими

пакунками із супермаркету в багажнику автівки. У гаражі два місця, там стоять машини господарів, на під’їзній алеї Ніна мені паркуватися

заборонила, тому авто доводиться залишити на вулиці. Саме коли я

незугарно намагаюся витягти з багажника пакунки із закупами, із

сусідньої будівлі виходить садівник Ензо. В руках у нього якесь

моторошне на вигляд садове причандалля.

Помітивши мої страждання, він вагається якусь мить, а потім

квапливо підходить до моєї автівки. Зсуває брови.

— Я зробить, — каже зі своїм божевільним акцентом.

Досі намагаюся витягти перший пакунок, але Ензо миттю підхоплює

всі чотири водночас своїми м’язистими ручиськами й несе їх до

парадного входу. Киває на двері, терпляче очікує, поки я відімкну їх. Я

роблю це якомога швидше, зважаючи на те, що в руках у нього торби із

закупами аж на вісімдесят фунтів. Ензо витирає черевики об килимок

біля дверей, несе продукти на кухню й ставить пакунки на кухонну

стійку.

— Gracias, — кажу я.

Кутики його вуст ледь стинаються.

— Ні, — виправляє він. — Grazie[7] .

— Grazie, — повторюю за ним я.

На мить він затримується на кухні. Брови досі зсунуті. Знову

зауважую, що Ензо зовні нівроку, він має якусь темну лиховісну вроду.

На обох передпліччях у нього татуювання, лишень почасти приховані

рукавами футболки. Я помічаю ім’я «Антонія» в сердечку, набите в