Служниця

арахісовим маслом у шафі? Він же стояв на самісінькій видноті!

Але Ніна не повірить жодним моїм виправданням. Вона вже вбила

собі в голову, що я мало не вколошкала її донечку. Я просто увіч бачу, як посада служниці вислизає в мене з-під пальців.

— Мені дуже шкода, — кажу, сковтнувши клубок у горлі. — Мабуть, я забула про це. Обіцяю, такого більше ніколи не станеться.

Сесілія тим часом уже ридає. Ніна пригортає її, ніжно пестить біляве

волосся. Коли ридання вщухають, Сесілія все одно чіпляється за матір.

Я почуваюся страшенно винною. У глибині душі я знала, що не варто

пригощати чимось дітлахів, попередньо не узгодивши цього з їхніми

батьками. Тут я схибила, і, якби Сесілія не була такою пильною, могло

статися щось жахливе…

Ніна глибоко зітхає. Приплющує на мить очі. Відтак знову

розплющується.

— Гаразд. Але, будь ласка, більше ніколи не забувайте такої важливої

інформації.

— Не забуду, присягаюся, — стискаю п’ястуки. — Хочете, я викину

той слоїчок з арахісовим маслом, що стоїть у креденсі?

Вона якусь мить мовчить.

— Ні, краще не треба. Воно може нам знадобитися.

Мені хочеться сплеснути руками. Але, врешті-решт, вирішувати їй.

Якщо вона справді хоче тримати в оселі арахісове масло, яке є

смертельно небезпечним для її доньки, — то хай собі як знає. А я знаю

напевне, що ніколи більше до того масла не торкнуся.

— До речі, — каже Ніна. — А коли вже буде вечеря?

Вечеря? Я що, мала готувати вечерю? Ніна уявила, що й про це ми з

нею розмовляли? Проте я не збираюся знову перепрошувати після

щойного жахіття з арахісовим маслом. Зараз знайду щось у

холодильнику та приготую.

— О сьомій, мабуть, — кажу я.

До сьомої ще три години, часу я матиму більш ніж достатньо.

Вона киває.

— І ви не додаватимете до жодної страви арахісового масла, чи не

так?

— Певно, що не додаватиму.

— Будь ласка, не забудьте про це, Міллі.

— Не забуду. А ще в когось у будинку є алергія на якісь продукти?

Чи непереносимість?

Чи немає в малої алергії на яйця? На бджолині укуси? На надмірну

кількість домашніх завдань? Мені треба це знати. Я не можу

ризикувати знову вскочити в халепу.

Ніна хитає головою. Сесілія нарешті відриває заплакане личко від

материних грудей і злостиво дивиться на мене. Так, розпочалися наші

з нею стосунки не найліпшим чином. Але я знайду спосіб усе

виправити. Приготую їй брауні абощо. З дітьми легко заприязнитися.

От з дорослими важче, проте я поставила собі за мету завоювати

прихильність їх обох — і Ніни, і Ендрю.

4 Американський телевізійний серіал Рода Серлінга, кожен епізод якого є сумішшю фентезі, наукової фантастики, драми

або жаху, часто має страшну або несподівану розв’язку.

РОЗДIЛ П’ЯТИЙ

За чверть сьома вечеря вже майже готова. У холодильнику я знайшла

курячу грудку, уже замариновану та з роздрукованими детальними

вказівками, як саме її готувати, на упаковці. Тому я виконала все, як

там було сказано, і поставила грудку в духовку. Либонь, продукти їм

привозять з якогось кейтерингового сервісу з долученими рецептами

страв.

Кухня оповита просто-таки дивовижним ароматом. Я чую, як

захряскується автоматична брама гаража. За мить до кімнати заходить

Ендрю Вінчестер, на ходу попускаючи вузол краватки. Я стою біля

плити, помішуючи соус, тому сіпаюся від несподіванки, побачивши

його — я вже й забула, який він вродливий.

Він усміхається мені — і стає ще вродливішим.

— Міллі, здається, так?

— Так.

Він глибоко втягує повітря.

— Оце так. Пахне просто божественно!

Щоки в мене маковіють.

— Дякую.

Ендрю роззирається, роздивляючись кухню, на обличчі в нього

схвальний вираз.

— Як ви все тут налощили!

— Це моя робота.

Він сміється.

— Так, звісно. То як вам перший день, нівроку?

— Нівроку.

Розповідати йому про ту ситуацію з арахісовим маслом я не

збираюся. Знати про це йому зовсім не обов’язково, хоча, підозрюю, Ніна його в усе втаємничить. Либонь, те, що я мало не вколошкала

їхню доньку, навряд чи йому сподобається.

— У вас чудовий будинок.

— Ну, взагалі це Ніні треба дякувати. Саме вона порається з

господарством.

І — про вовка промовка — до кухні заходить Ніна, знову вбрана в

біле. Але вже в інший костюм, не той, який був лишень кілька годин

тому. І знову вигляд у неї просто бездоганний. До речі, поки я

прибирала, то скористалася нагодою і кілька хвилин пороздивлялася

світлини на камінній полиці. Одна з них — спільне фото Ніни й

Ендрю, зняте багато років тому. На тій світлині Ніна зовсім інша.

Волосся в неї не біляве, косметики значно менше, вбрання простіше. А

ще вона принаймні на п’ятдесят фунтів[5] худіша. Я насилу її впізнала.

А от Ендрю на тій світлині точнісінько такий самий, як зараз.

— Ніно… — Очі Ендрю сяють, щойно він бачить дружину. — Маєш

чудовий вигляд. Утім як завше.

Він пригортає її та цілує в губи довгим поцілунком. Вона ніби тане в

його обіймах, власницьким жестом обіймає чоловіка за плечі. Коли