Служниця

прийшла до ресторану. Тому я вирішила заїхати дізнатися, як ти.

Так, звісно. Ми ж із Сюзанною щотижня обідаємо разом. Якщо є в

цьому світі бодай щось стале, то це саме ті обіди.

— Вибач, геть із голови випало.

Сюзанна підтискає губи. Ніколи не забуду, як вона тоді співчутливо

кивала мені, поки я розповідала, що Енді зі мною витворяє, а тоді

пішла й просто здала йому мене. Вона вирішила повірити йому, а не

мені. Такі зради не забувають.

— До мене долинули жахливі чутки, — каже вона. — Подейкують, що ти поїхала. Що ти буцімто залишила Енді. Чи то що він…

— Що він проміняв мене на служницю? — судячи з виразу на

Сюзанниному обличчі, я поцілила в яблучко. Про нас теревенять усі

без винятку в цьому місті. — Перепрошую, але це брехня. Пліткарки

знову все наплутали. Я просто їздила за Сісі, забирала її з табору. Оце

й усе.

— Еге ж… — На обличчі Сюзанни на мить з’являється відверте

розчарування. Вона ж бо щиро сподівалася отримати якийсь

цікавезний привід для пліток. — То я рада це чути. Я за тебе

хвилювалася.

— Для хвилювання нема жодних підстав. — У мене вже щоки болять

від цієї посмішки. — Слухай, я страшенно втомилася, тому, якщо твоя

ласка…

Сюзанна проводить мене поглядом, коли я рушаю до дверей будинку.

Впевнена, у неї сила-силенна запитань. Наприклад, якщо я справді

забирала Сесілію з табору, то де ж вона? І чому я припаркувалася на

вулиці, а не завела автівку до гаража? Але в мене немає часу на те, щоб

розтлумачувати все цій жахливій жінці.

Мені треба дізнатися, що сталося з Міллі та Енді.

На першому поверсі темрява. Коли я востаннє тут була, Енді наказав

вимітатися з його будинку, тож я чемно натискаю на дзвоник, замість

просто вдиратися досередини. А відтак сумлінно чекаю, поки мене

впустять.

Минає дві хвилини, а мені ніхто не відчиняє.

Нарешті я витягаю із сумки брелок із ключами. Я стільки разів це

робила. Взяти ключі, знайти той, на якому вигравіювано літеру А, встромити його в замкову шпарину. Двері мого колишнього будинку

розчахуються.

Еге ж, усередині темрява. Темрява й тиша. Ані звуку.

— Енді? — гукаю я.

Жодної відповіді.

Підходжу до дверей гаража. Прочиняю їх, бачу «БМВ» Енді. Певна

річ, це не виключає ймовірності того, що Енді й Міллі кудись поїхали.

Вони могли викликати таксі й рушити до «Ла-Ґуардії»[27]… Енді саме

так і чинить зазвичай. От закладаюся, вони просто спонтанно

вирішили гайнути кудись у подорож.

От хіба що в глибині душі я знаю, що в жодну подорож вони не

поїхали.

— Енді? — гукаю я, цього разу голосніше. — Міллі?

Тиша.

Підходжу до сходів, зводжу голову та вдивляюся у сходовий

майданчик другого поверху, намагаючись видивитися бодай якийсь

рух там, нагорі. Нічого. Утім враження таке, що хтось там таки є.

Починаю підійматися сходами. Ноги в мене підтинаються, от-от

підломляться, але я вперто суну вперед. І нарешті дістаюся до другого

поверху.

— Енді? — Я сковтую клубок у горлі. — Будь ласка, якщо тут хтось

є, відгукніться, агов!..

Не отримавши відповіді, заходжуся зазирати до кожної кімнати по

черзі. У нашій колишній спальні порожньо. У гостьовій порожньо. У

кімнаті Сісі порожньо. У кінотеатрі порожньо.

Залишилося одне-єдине місце.

Двері на сходи, що ведуть на горище, прочинені. Освітлення там

завжди було просто жахливе. Тримаючись за бильце, я скидаю голову

та вдивляюся. Хтось там є. Я цього певна.

Мабуть, він замкнув Міллі. Енді замкнув Міллі на горищі.

Але де тоді він сам? Чому його автівка в гаражі, а його самого немає?

Ледь тримаючись на ногах, я долаю чотирнадцять сходинок, що

ведуть на горище. Там, у глибині коридору, кімната, де за час свого

шлюбу я провела стільки жахливих днів. У ній ввімкнене світло. Воно

сотається зі шпарини під дверима.

— Не бійся, Міллі, — бурмочу я. — Зараз я тобі допоможу.

Ензо мав слушність. Я не повинна була тут її залишати. Я вважала, що вона сильніша за мене, але я помилилася. І тепер, хай там що з нею

сталося, це на моїй совісті. Сподіваюся, вона жива. Зараз я її звідси

витягну.

Намацую ключ від горища у своїй сумочці. Встромляю його в

шпарину — і двері розчахуються.

27 «Ла-Ґуардія» — аеропорт у північній частині міста Нью-Йорк.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ДЕВ’ЯТИЙ. НIНА

–Б оже милий… — шепочу я.

Світло в кімнаті справді ввімкнене. На стелі миготять дві лампочки.

Їх давно вже час поміняти, але їх світла вистачає на те, щоб

роздивитися Енді.

Себто те, що від нього залишилося.

Десь хвилину я годна просто стояти й витріщатися. Потім згинаюся

навпіл, і мене вивертає. Добре, що я надто нервувала, а тому сьогодні

вранці не снідала.

— Привіт, Ніно.

Від звуку голосу, що лунає за спиною, у мене мало серцевий напад не

стається. Мене так вразило побачене в кімнаті, що я навіть не почула

кроків коридором. Рвучко розвертаюся. От вона, Міллі. Стискає в

руках перцевий балончик, спрямований просто мені в обличчя.

— Міллі… — видихаю я.