Служниця

Вітаючись у таборі із Сесілією, я розумію, що донька зараз

щасливіша, ніж мені взагалі траплялося бачити її останнім часом. Вона

в товаристві нових подружок, кругле личко сяє. Плечі й щоки встигли

згоріти на сонці, на лікті подряпина, заклеєна пластирем, який уже

встиг наполовину відліпитися. Замість тих жахливих пелехатих

сукенок, носити які вимагає від неї Енді, вона зараз у зручних шортах і

футболці. Я залюбки дозволю доньці відтепер ніколи не носити

суконь.

— Мамо, привіт!

Вона підбігає до мене, хвостик підстрибує в такт крокам. Сюзанна

казала, коли її молодша почала звертатися до неї «мамо», а не

«мамусю», — це для неї було наче кинджал у серце. Проте я щаслива, що Сісі дорослішає, бо це означає, що незабаром вона буде достатньо

дорослою для того, щоб у нього над нею не було жодної влади. Щоб

над нами в нього не було жодної влади.

— Щось ти рано.

— Та якось…

Маківка її сягає тепер мого плеча. Це вона хіба так вигналася у зріст

за час перебування в таборі? Донька обіймає мене тонкими руками, прихиляється головою до плеча.

— Куди ми тепер?

Усміхаюся. Коли Сісі збирала речі напередодні від’їзду, я сказала їй

спакувати до валіз запасний одяг, бо я, мовляв, не впевнена, що ми

одразу поїдемо додому. Що, можливо, після табору ми ще кудись

гайнемо. І тепер у багажнику моєї автівки лежать її валізи.

Я не була впевнена, що все вийде. Сумнівалася, що все

відбуватиметься точно за моїм планом. Щоразу, коли думаю про це, на

очі мені нагортаються сльози. Ми вільні.

— А куди ти хочеш поїхати? — питаю я.

Вона схиляє голову до плеча.

— У Діснейленд!

Так, справді, ми могли б поїхати до Каліфорнії. Три тисячі миль, що

відділяють мене від Ендрю Вінчестера, — я тільки «за». Бо що, як він

забере собі в довбешку, що ми знову мусимо бути разом?

Чи то Міллі не зробить того, чого я від неї сподіваюся.

— А їдьмо! — кажу я.

Обличчя Сісі сяє, вона аж підстрибує від захвату. Моя донька ще не

розучилася щиро, по-дитячому радіти. У неї ще є ця здатність — жити

однією миттю. Йому не вдалося повністю вкрасти в моєї доньки це

вміння. Поки що не вдалося.

Аж тоді вона завмирає, личко стає серйозним.

— А тато?

— Він з нами не поїде.

Полегшення на її обличчі — відображення мого власного. Він ніколи

навіть пальцем її не зачіпав, як мені відомо. А я дуже це пильнувала.

Якби я побачила на шкірі своєї дитини бодай крихітний підозрілий

синець, я дозволила б Ензо вбити мого чоловіка. Але цього не сталося.

Утім Сісі знає, що її хибні вчинки спричиняються до того, що карають

за них мене. Вона в мене розумниця.

Певна річ, той факт, що за присутності батька вона завжди мала

просто-таки ідеально поводитися, означав, що надолужувати

доводилося за його відсутності. Вона не довіряє жодним дорослим, окрім мене, і часом з нею буває важко. Дехто називає її зіпсутим

стервом. Але це не її провина. У моєї донечки золоте серце.

Сісі біжить до будиночка, щоб забрати решту речей. Я йду за нею, аж

тоді чую, як дзеленчить телефон у сумці. Порпаюся в ній і нарешті

знаходжу смартфон. Телефонує Ензо.

Я вагаюся, чи варто відповідати. Так, Ензо допоміг мені врятуватися, до того ж, ніде правди діти, та ніч була просто-таки незабутня. Але я

готова залишити цю частину мого життя позаду. Я не знаю, нащо він

телефонує, і не впевнена, що хочу це дізнатися.

Однак усе ж таки я йому зобов’язана, тому принаймні відповісти на

дзвінок варто.

— Слухаю? — Я стишую голос на кілька тонів. — Що сталося?

Голос Ензо в слухавці — серйозний і тихий.

— Нам треба поговорити, Ніно.

От скільки живу на цьому світі — жодного разу ці чотири слова не

призвели ні до чого хорошого.

— Що таке? — питаю я.

— Тобі треба повернутися. Треба допомогти Міллі.

Форкаю.

— Поза обговоренням.

— Поза обговоренням?.. — Мені вже траплялося чути, як звучить

голос Ензо, коли той розлючений, але ніколи дотепер ця злість не була

спрямована на мене. Таке вперше. — Ніно, вона в біді. І потрапила

вона в цю біду через тебе.

— Так, тому що спала з моїм чоловіком. І що, я тепер маю їй

поспівчувати?

— Ти сама її в це втягнула!

— Ніхто не примушував її ковтати наживку. Ніхто не викручував їй

руки. Хай там як, усе з нею буде добре. Енді місяцями мене не займав.

Почав лише після того, як ми одружилися. — Знову форкаю. — Я

напишу їй листа після того, як нас із Енді розлучать. Буде таке собі

попередження. Вона його отримає ще до того, як одружиться з ним.

Ензо якусь мить мовчить.

— Міллі вже три дні не виходить з будинку.

Кидаю погляд на будиночок Сесілії. Вона досі там, усередині, складає речі та, мабуть, теревенить зі своїми новими подружками.

Озираюся на інших батьків, які приїхали забирати дітлахів. Стрімко

відходжу вбік, ще дужче стишую голос.

— Що ти маєш на увазі?

— Я хвилювався за неї. Тому я ляпнув червоної фарби на шину її

автівки. Минуло вже три дні, а фарба досі там. Вона нікуди не виїздила

вже протягом трьох днів.

Ледь роздратовано зітхаю.