Служниця

заподіяти, поки замкнений у тій кімнаті. А мені треба наразі

обміркувати свій наступний крок.

Перше, що я роблю, — те, про що мріяла тоді, в кімнаті. Йду до

кухні, випиваю дві повні склянки води. Потім готую собі сандвіч із

шинкою. Не з якимось там ши. Із шинкою. З величезною кількістю

майонезу на білому хлібі. Попоївши, почуваюся трохи краще. До мене

повертається здатність чітко міркувати.

Беру телефон Ендрю, вмикаю застосунок. Енді колує кімнатою на

горищі. Геть-чисто тварина в клітці. Якщо я його випущу, не уявляю

навіть, що він зі мною зробить. Від самої думки про це на потилиці в

мене проступає липкий крижаний піт. Поки спостерігаю за ним, на

телефон надходить повідомлення. Відправник — «Мама».

Ти збираєшся надіслати Ніні папери на розлучення?

Я прокручую їхнє попереднє листування. Ендрю, виявляється, уже

повідомив матері про те, що розійшовся з Ніною. Треба відповісти їй, бо, якщо він цього не зробить, вона може припертися сюди. І тоді на

мене чекає неабияка халепа. Ніхто не має навіть запідозрити, що з

Ендрю щось сталося.

Так, я зараз спілкуюся з адвокатом.

Відповідь від матері Ендрю надходить майже миттєво.

Добре. Все одно вона ніколи мені не подобалося. Я докладала максимум зусиль до

виховання Сесілії, але Ніна надзвичайно легковажно ставилася до дисципліни. От і

маєте, мала виросла халамидницею.

Я відчуваю раптовий проштрик симпатії до Ніни й Сесілії. Авжеж, це вже саме собою паскудно, що матері Ендрю ніколи не подобалася

невістка. Але отак-от характеризувати власну онучку… А ще мені

цікаво, що саме мати Енді мала на увазі, коли писала про

«дисципліну»? Бува, не те саме, що він сам величав «покаранням»?

Якщо так, добре, що Ніні не довелося крізь це проходити.

Пальці в мене трусяться, коли я набираю відповідь.

Схоже, ти мала слушність щодо Ніни.

А тепер треба вирішити, що робити із цим покидьком.

Я кладу телефон назад у кишеню й підіймаюся сходами на другий

поверх, а звідти на горище. Коли дістаюся горища, звук кроків у

замкненій кімнаті стишується. Він, либонь, почув моє наближення.

— Міллі…

— Я тут, — озиваюся спокійно.

Він кашляє, прочищаючи горло.

— Ти змусила мене все переосмислити… тобто стосовно цієї

кімнати. Мені дуже шкода, що я таке утнув.

— Серйозно?

— Так. Я розумію тепер, що вчинив неправильно.

— Еге ж. То що, ти хочеш перепросити?

Він кашляє.

— Так.

— То скажи це.

Якусь мить він мовчить.

— Що сказати?

— Скажи, що ти перепрошуєш за весь той жах, що мені заподіяв. Що

тобі шкода.

Спостерігаю за виразом його обличчя на екрані. Йому не хочеться

перепрошувати, бо він не вважає себе винним. Шкода йому лише

одного — того, що він підставився й дав мені нагоду взяти над собою

гору.

— Мені дуже шкода, — каже нарешті Ендрю. — Я був неправий. Те, що я заподіяв тобі, неприпустимо, такого більше ніколи не

повториться. — Він витримав паузу. — То ти мене випустиш?

— Так, випущу.

— Дякую.

— Але трохи згодом.

Він уривисто втягує повітря.

— Міллі…

— Я тебе випущу. — Голос мій спокійний, але серце в грудях

заходиться. — Але, перш ніж я це зроблю, ти маєш бути покараний за

те, що ти зі мною скоїв.

— Не варто грати в цю гру, — гарчить він. — У тебе кишка для цього

затонка.

Навряд чи він був би цього певен, якби знав, що я до смерті забила

хлопа прес-пап’є. Він про це не здогадується. Але, закладаюся, Ніні

про це відомо.

— Я хочу, щоб ти ліг на підлогу й поклав собі на живіт ці три

книжки.

— Та ну! Не кажи дурниць.

— Я не випущу тебе із цієї кімнати, допоки ти цього не зробиш.

Енді скидає очі й дивиться просто у вічко камери. Я завжди вважала

була, що в нього дуже гарні очі, але зараз він витріщається на мене з

ненавистю. Не на мене, виправляю я себе. Він дивиться в камеру.

— Гаразд. Розважу тебе трохи.

Він лягає на підлогу. Одну за одною кладе книжки собі на живіт

точнісінько так, як я робила це за кілька годин до того. Але він

більший і сильніший за мене, тому, схоже, книжки всього лише

завдають йому незначного дискомфорту, навіть коли всі три вже

складені стосом.

— Задоволена? — гукає він.

— Нижче, — наказую я.

— Що?

— Посунь книжки нижче.

— Я не розумію, що ти…

Притискаюся чолом до дверей і кажу:

— Ти чудово все розумієш.

Навіть крізь двері я чую, що він гучно втягує повітря.

— Міллі, але я не можу…

— Якщо ти хочеш вийти із цієї кімнати, ти це зробиш.

Я опускаю очі на екран смартфона, спостерігаючи за ним. Він

посуває книжки так, що вони опиняються чітко на його причандалах.

Раніше здавалося, що особливого дискомфорту Енді не відчуває, але