Служниця

ти опинишся? Одне порушення — і загримиш назад до в’язниці. Тобі

просто доведеться проводити в цій кімнаті добу чи дві час від часу, коли погано поводитимешся. Як на мене, це значно кращий варіант, хіба ні?

Гаразд, на Неймовірного Галка я маю перетворитися просто зараз.

— Отже, — каже він, — на твоєму місці я взявся б до виконання

завдання. Бо незабаром ти потерпатимеш від спраги.

***

Цього разу я вичікую три години й десять хвилин. Мені не хочеться

давати Ендрю бодай найменшу підставу вимагати повторити все

втретє. Це мене достеменно вб’є.

Живіт у мене болить так, наче мене протягом кількох останніх годин

гамселили. Так сильно скімлить, навіть сісти не можу. Доводиться

перекотитися на бік і вже із цієї позиції, відштовхнувшись руками, сісти. А ще в мене страшенно болить голова через зневоднення.

Доводиться поповзом дістатися кушетки та залізти на неї. Сиджу й

чекаю, поки повернеться Ендрю.

Ще за пів години чую голос за дверима.

— Міллі?

— Я все зробила, — кажу, хоча власний голос не голосніший від

пошепту.

У мене навіть сили звестися нема.

— Я бачив. — Голос його звучить поблажливо. — Чудова робота.

А тоді я чую найпрекрасніший у світі звук. Це звук дверей, які

відмикають. І відчуття, що поймають мене, навіть приємніші, аніж

коли я вийшла з в’язниці.

Ендрю ступає до кімнати, стискаючи склянку з водою. Віддає її, і на

мить мені спадає на думку, що він міг підсипати туди якусь гидоту. Але

байдуже. Я вихиляю склянку одним махом. До самісінького денця.

Він сідає на кушетку обіч мене. Кладе руку мені на талію, і я

здригаюся.

— Ну, як ти?

— Живіт болить.

Ендрю схиляє голову.

— Мені дуже прикро.

— Серйозно?

— Ти маєш засвоїти науку, коли припускаєшся якогось переступу, —

це єдиний можливий спосіб виховання… — Губи його здригаються. —

Якби ти все зробила як слід тоді, першого разу, не довелося б

переробляти.

Я скидаю очі й роздивляюся його вродливе обличчя. Як я лише могла

закохатися в цього чоловіка? Він здається нормальним, лагідним, просто дивовижним. Я й не здогадувалася, яке він насправді

чудовисько. Його справжня мета не взяти мене за дружину, а

перетворити на свою полонянку.

— Як ти знаєш, скільки точно часу минуло? — питаю я. — Це ж

неможливо!

— Ще й як можливо.

Він витягає телефон з кишені й запускає якийсь застосунок. На

екрані я бачу чітке кольорове зображення кімнати. Бачу нас двох, сидимо поруч на кушетці. Чіткість зображення вражає. Зауважую, яка

я бліда й похнюплена, зі скуйовдженим волоссям.

— Чудова якість зображення, еге ж? Наче в кіно.

Який покидьок. Він спостерігав за тим, як я цілий день тут

мучилася… І збирається повторити це знову. Хіба що наступного разу

тортури триватимуть довше. І лише бог відає, що ще йому спаде на

думку заподіяти мені. Я вже колись сиділа під замком, більше цього не

станеться. Без варіантів.

Отже, я занурюю руку в кишеню джинсів.

І витягаю перцевий балончик, який знайшла в блакитному відрі.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ТРЕТIЙ. НIНА

Коли я найняла того приватного детектива, щоб він з’ясував усе про

минуле Вільгельміни Келловей, мені вдалося дізнатися дещо дуже

цікаве.

Я вважала була, що Міллі потрапила за ґрати через наркоту чи, можливо, за якусь крадіжку. Але ні. Міллі Келловей опинилася у

в’язниці геть з іншого приводу. Вона сиділа за вбивство.

Коли її заарештували, дівчині було лише шістнадцять років. У

в’язниці вона опинилася в сімнадцять, тож детективові довелося

докласти чимало зусиль, щоб отримати інформацію. Міллі вчилася в

інтернаті. Але ні, не у звичайному інтернаті. В інтернаті для дітей з

поведінковими проблемами.

Якось уночі Міллі й одна з її подружок нишком вирушили на вечірку

до хлопчачого гуртожитку. Згодом Міллі почула, як за дверима однієї з

тамтешніх кімнат кричить і гукає її подруга. Вона увійшла до темної

кімнати й побачила, що один з їхніх однокласників — футболіст

завважки двісті фунтів — намагається зґвалтувати дівчину.

Отже, Міллі схопила прес-пап’є зі столу та вгатила хлопця по

довбешці. Ще й кілька разів поспіль. Ґвалтівник помер дорогою до

шпиталю.

Мій приватний детектив дістав світлини. Адвокат Міллі тоді

наполягав, що вона захищала подругу, яка стала жертвою нападу. Але, якщо глянути на ті світлини, повірити в те, що вона не збиралася його

вбивати, вельми проблематично. Череп того небораки просто-таки

розтрощений.

Урешті-решт Міллі визнала себе винною у вбивстві, хоча

обвинувачення було перекваліфіковано на менш тяжке, зважаючи на її

вік та обставини події. Родина вбитого пішла на угоду зі слідством —

так, вони прагнули відомсти за його смерть, але дуже не хотіли, щоб в

інтернеті його затаврували ґвалтівником.

Міллі погодилася визнати себе винною, бо були ще інші нюанси.

Історії, які неодмінно спливли б, якби справа дійшла до суду.