Служниця

зараз усе змінюється. Обличчя його страдницьки кривиться.

— Боже милий… — видихає він.

— Чудово, — кажу я. — Маєш пролежати так три години.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ П’ЯТИЙ. МIЛЛI

Сиджу на канапі, дивлюся телевізор, чекаю, поки мине три години —

і розмірковую про Ніну.

Увесь час я вважала була, що саме вона в цьому будинку божевільна.

Тепер я не знаю, що й думати. Той перцевий балончик у кімнаті, найімовірніше, залишила мені саме вона. Вона підозрювала, що він зі

мною втне. А із цього випливає, що він щось на кшталт цього чинив і з

нею. І то багато разів.

Чи справді Ніна ревнувала його до мене? Чи все це було просто

виставою? Я досі не можу сказати цього напевно. Якась частина мене

прагне зателефонувати їй і з’ясувати, але, мабуть, це не така вже й

хороша ідея. Урешті-решт, Келсі ніколи більше не розмовляла зі мною, відколи я вбила Дункана. Не збагну чому, адже я вбила його заради неї.

Він намагався її зґвалтувати. Але, коли я наступного разу зустрілася зі

своєю колишньою найліпшою подругою, вона лишень глипнула на

мене з огидою.

Ніхто не розумів. Коли я вскочила в халепу, почикриживши шини на

автівці містера Кавано, я намагалася пояснити матері, що він

погрожував завалити мене на іспиті з математики, якщо не дозволю

йому себе помацати. Вона мені не повірила. Ніхто тоді мені не повірив.

Мати відрядила мене до інтернату, тому що я постійно встрявала в

якісь історії. Але це не спрацювало. І після того випадку в інтернаті

батьки просто вмили руки.

А тоді я нарешті вийшла з в’язниці, дістала пристойну роботу — і

стався той випадок з барменом Кайлом, який за кожної нагоди хапав

мене за дупу. Я просто якось розвернулася й розквасила йому носа. Він

не висував звинувачень лише через те, що йому було соромно — бо ж

над ним узяло гору якесь дівчисько. Але мені тоді сказали не

повертатися на роботу. І невдовзі мені вже довелося оселитися у

власній автівці.

Єдина людина, якій я можу довіряти, — це я сама.

Позіхаю та вимикаю телевізор. Минуло трохи більше ніж три

години, але Ендрю так і не звівся з підлоги. Він виконує мою вимогу, навіть попри те що, либонь, загинається від болю. Я неквапом

підіймаюся сходами на горище. Почувши мої кроки, він скидає книжки

з власних причандалів, а тоді якусь мить лежить, скрутившись

ковтюшком.

— Ендрю? — гукаю я.

— Що?

— Як почуваєшся?

— А як, на твою думку, я мушу почуватися? — сичить він. —

Випусти мене звідси, сучко ти така!

Він уже не здається таким спокійним і впевненим, як під час нашої

попередньої розмови. От і добре. Прихиляюся до дверей, спостерігаючи за його обличчям на екрані.

— Я дуже не люблю, коли люди лаються. Власне, якщо ти хочеш, щоб я тобі допомогла, міг би поводитися чемніше.

— Випусти. Мене. Звідси! — Він сідає на підлозі, стиснувши скроні

долонями. — Богом присягаюся, Міллі, якщо ти мене просто зараз

звідси не випустиш, я тебе вб’ю!

Він каже це якось зовсім буденно. «Я тебе вб’ю». Дивлюся на екран

свого смартфона, міркуючи про те, скільком ще жінкам довелося

побувати в цій кімнаті. Хтозна, може, хтось із них у цьому карцері й

помер.

Це здається цілком реальним.

— Розслабся, — кажу я. — Я тебе звідси випущу.

— Чудово.

— Але трохи згодом.

— Міллі… — гарчить він. — Я ж виконав усе, як ти казала! Три

години!

— Три години? — Зводжу брови, хай навіть він не може зараз мене

бачити. — Вибач, але ти хибно розчув. Я сказала не три години, а

п’ять годин. Тому, боюся, тобі доведеться переробити це завдання.

— П’ять… — Оце-бо диво: кольоровий дисплей дає мені змогу

побачити, як полотніє його обличчя, коли він це чує. — Але я не можу!

Я не витримаю ще п’ять годин! Ну ж бо! Ти маєш мене звідси

випустити! Гру завершено!

— Про жодні перемовини не йдеться, Ендрю… — кажу терпляче. —

Якщо ти хочеш вийти із цієї кімнати, маєш протримати ці книжки на

своїх причандалах ще п’ять годин. Вирішувати тобі.

— Міллі… Міллі! — Дихання його стає уривчастим. — Послухай, ну, завжди ж можна домовитися! Чого ти хочеш? Я дам тобі грошей. Я

дам тобі мільйон доларів просто зараз, якщо випустиш мене із цієї

кімнати. Як тобі така пропозиція?

— Ні.

— Два мільйони.

Це ж треба, як заввиграшки він пропонує гроші, які насправді не

збирається мені давати.

— Боюся, що ні. Я зараз іду спати, але, можливо, уранці ще

поговоримо.

— Міллі, ну ж бо, поводься ти розумно! — Голос його зривається. —

Принаймні дай мені води! Можна мені води?

— Боюся, що ні, — кажу я. — Можливо, наступного разу тобі варто

залишати дівчині, яку замикаєш у кімнаті, більше води, щоб і самому

дещиця дісталася.

Із цими словами я йду геть коридором, а за спиною в мене лунає його

волання. Спустившись у спальню, я беру смартфон і вводжу в

пошуковик запит: «Скільки людина може прожити без води?»

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ШОСТИЙ. НIНА