Служниця

Ендрю спинається на ноги. Заточуючись, підходить до дверей.

Сповзає на підлогу.

— Я все зробив. Випусти мене.

Ага. Зараз.

— Проблема в нас от яка… — кажу я. — У мене немає відеозапису

за цю ніч. Як прикро, еге ж? Боюся, тобі доведеться…

— Я більше цього не робитиму! — Обличчя його буряковіє, і цього

разу перцевий газ тут ні до чого. — Ти мусиш випустити мене просто

зараз, Міллі. Я не жартую.

— Я тебе випущу. — Витримую паузу. — Але трохи згодом.

Ендрю задкує, не зводячи погляду з дверей. Відтак ступає ще крок. І

ще. Аж тоді зривається з місця.

Він щосили вдаряється у двері — ті аж тремтять на вереях. Однак не

піддаються.

Він вдаряється ще раз. От дідько.

— Послухай, — кажу я. — Я справді тебе випущу. Але ти маєш

зробити ще одне.

— Хай тобі грець! Я тобі не вірю.

Він знову всім тілом вдаряється у двері. Вони тремтять, але

тримаються на вереях. Будинок відносно новий і міцний. Замислююся, чи не вдасться йому вибити двері. Можливо, якби він був у гарному

фізичному стані, не потерпав від зневоднення… Але не зараз. Окрім

того, зсередини їх вибити важко, зважаючи на конструкцію.

Ендрю геть захекався. Він прихиляється до дверей, намагаючись

вирівняти дихання. Обличчя його ще дужче розчервонілося.

Сумніваюся, що в нього стане сили вибити двері.

— Чого ти від мене хочеш? — нарешті видушує він.

Витягаю з кишені ту річ, яку принесла з гаража. Я знайшла її в

скриньці з інструментами, що належить Ендрю. Це плоскогубці.

Просуваю їх у шпарину під дверима.

Там, у кімнаті, він піднімає їх з підлоги. Крутить у руках. Супиться.

— Не розумію. Що я маю з ними робити?

— Власне, — починаю я. — Важко визначити, скільки саме ти

протримав ті книжки. А це значно легший варіант. Зробив — і квит.

— Не розумію.

— Все просто. Якщо хочеш вийти з кімнати, маєш видерти собі зуб.

Спостерігаю за обличчям Ендрю на екрані. Губи його кривляться, він

жбурляє плоскогубці на підлогу.

— Жартуєш! Без варіантів. Я цього не робитиму!

— Гадаю, — кажу я, — ще кілька годин без води, і ти зміниш свою

думку.

Він знову відходить на кілька кроків. Збирається на силі. Мчить до

дверей і з розбігу вдаряється в них усім тілом. І знову двері тремтять, але не піддаються. Я спостерігаю. Він скидає п’ястук і щосили вдаряє

у двері. А відтак скавучить від болю. Відверто кажучи, зуби видерти

було б легше. У барі, де я колись працювала була, один хлоп якось

напився та вдарив у стіну кулаком — то він собі якусь кістку в руці

перебив. Не здивуюся, якщо й Ендрю оце зараз також.

— Випусти мене! — горлає він. — Випусти мене негайно із цієї

довбаної кімнати!

— Я тебе випущу. Ти вже в курсі, що маєш задля цього зробити.

Він лівицею притискає до себе постраждалу праву руку. Падає

навколішки, корчиться. Дивлюся, як лівицею він піднімає плоскогубці.

Затамовую дух, коли він пхає їх собі до рота.

Невже він це зробить? Я цього видовища не винесу. Заплющуюся. Ні, я не годна примусити себе дивитися.

Він страдницьки стогне. Такий самий звук видав Дункан, коли я

вгатила йому тим прес-пап’є. Рвучко розплющуюся й дивлюся на

Ендрю на екрані. Він досі стоїть навколішки. Бачу, як він опускає

голову й скиглить, наче дитина.

Він уже на межі. Він цього не витримає. Він ладен сам видерти собі

зуб, аби лишень вийти з кімнати.

Він гадки не має, що це лишень початок.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ВОСЬМИЙ. НIНА

Щось пішло не так.

Я відчуваю це, щойно під’їжджаю до будинку Ендрю. Тут сталося

щось жахливе. Я відчуваю це кожною клітинкою свого єства.

Я зголосилася приїхати сюди лише за однієї умови. Ензо мав

залишитися із Сісі й захищати її хай навіть ціною власного життя.

Нікому іншому в цілому світі я не довірила б власну дитину. У мене

багатенько знайомих жінок у цьому місті, і всі вони як одна підпали

під чари мого чоловіка. Жодних сумнівів не маю, що кожна з них

просто передала б дитину Ендрю, та й по всьому.

А отже, я приїхала сюди сама.

Востаннє я була тут тиждень тому, але здається, що відтоді минула

ціла вічність. Я паркуюся під брамою, неподалік від того місця, де

стоїть автівка Міллі. Підходжу до неї, схиляюся, придивляючись, і

бачу червону позначку, що її Ензо поставив на шину. Ляпка досі на

місці. Чи вона була тут і вчора та позавчора? Гадки не маю.

— Ніно? Це справді ти?

Це Сюзанна. Я виструнчуюся, відсахуючись від автівки Міллі.

Сюзанна стоїть обіч на тротуарі та, здивовано схиливши голову до

плеча, роздивляється мене. Коли ми востаннє зустрічалися, на вигляд

вона була немов ожилий кістяк, але враження таке, що відтоді вона ще

схудла.

— Ніно, з тобою все гаразд? — питає вона.

Квапливо розтягую губи в посмішці.

— Так. Звісно. Чому б це зі мною щось мало бути не гаразд?

— Ми ж бо збиралися пообідати кілька днів тому, а ти так і не