— Нам потрібні молоток і довбило, — не змигнувши, повторив містер Бернард. — Але краще з цим зачекати. Не варто позбавляти сну інших, щоб дістати скриньку з криївки, є більш сприятливий час. О, ось і пан Нік, — він, не кліпаючи, дивився просто на світло ліхтарика. — Босоніж! Та ви ж застудитесь. — Сам він був у капцях і вишуканому халаті з гаптованою монограмою «В. Б.». (Волтер? Віллі? Віґенд? Для мене містер Бернард завжди був людиною без імені.)
— Звідки ви знаєте, що ми шукаємо саме скриньку? — запитав Нік. Попри бадьорий голос, у його широко розплющених очах читався такий же страх і збентеження, які відчувала і я.
Містер Бернард поправив окуляри.
— Ну, можливо, тому що цю, як ви називаєте,
— А що всередині? — запитала я, коли до мене повернувся дар мови.
Містер Бернард докірливо подивився на мене.
— Певна річ, я не наважився про це спитати. Я всього лише сховав цю скриньку за дорученням вашого діда.
— Та невже? Мене не обдуриш! — похмуро зауважив Ксемеріус. — Цей скрізь стромляє свій цікавий ніс. І крадеться тихо, як миша, що впоралась у затишному куточку з усіма курячими ковбасками. Це все через тебе, недовірливий домашній фонтанчик! Якби ти не в’їдалася до мене, цей старигань не заскочив би нас так зненацька.
— Звісно, я залюбки допоможу вам дістати цю скриньку, — правив далі містер Бернард. — У нас попереду сьогоднішній вечір, коли ваші бабуся і тітка вирушать на зустріч пань Ротарі-клубу. Тож я пропоную вам повернутися в ліжко, бо ж на вас чекає цілий день у школі.
— Так ми і повірили. Щойно ми підемо, як він дістане зі стіни цю штукенцію, — заявив Ксемеріус. — Заграбастає всі діаманти, а для нас покладе у скриньку кілька червивих горіхів. Знаємо ми таких помічників!
— Дурниці, — пробурмотіла я. — Якби містер Бернард схотів, то давно б уже це зробив, адже ніхто, крім нього, ні сном ні духом не знає про цю скриньку. Що ж воно таке наш дідусь замурував у власному будинку?
— Чому це ви хочете нам допомогти? — поцікавився Нік. Це питання крутилось і в моїй голові, але Нік несподівано випередив мене.
— Бо я нівроку орудую молотком і довбилом, — пояснив містер Бернард. І тихішим голосом докинув: — Адже дід ваш, на превеликий жаль, уже не зможе допомогти міс Ґвендолін.
Мою шию наче стиснуло якимись линвами, я відчувала, що ось-ось розплачуся.
— Дякую… — пробелькотіла я.
— Не радійте передчасно. Ключ від скрині… загублено.
Хтозна, чи підніметься в мене рука на те, щоб відкрити ломом цей витвір мистецтва, — зітхнув містер Бернард.
— Тобто ви нічого не скажете нашій мамі й леді Арісті? — запитав Нік.
— Ні пари з уст, якщо ви зараз же підете спати.
У сутіні переді мною знову зблиснули його зуби, потім він розвернувся і рушив угору сходами.
— На добраніч. Спробуйте все-таки бодай трохи поспати.
— На добраніч, містере Бернард, — пробурмотів Нік.
— Старе луб’я! — каркнув Ксемеріус. — Я пильнуватиму тебе, від мене не сховаєшся!
РОЗДІЛ 2
І крові Круг дійде нарешті краю,
І мудрість самоцвіт із вічністю з’єднає.
Ростиме сила, у дівочі вбрана шати,
І владу дасть тому, хто вміє чарувати,
— Ну і?.. — наша однокласниця Синтія постала перед нами, грізно взявшись руки в боки, і заступила нам шлях на другий поверх.
Інші учні протискалися праворуч і ліворуч нарікаючи на несподіваний корок.
Синтія не зважала на скарги. Вона смикала в руках свою бридку краватку. Кожен учень Сент-Леннокса мусив носити таку краватку як частину шкільної форми. Вираз обличчя у Синтії був досить суворим.
— Звідки мені знати, ким і з ким ви будете на святі?
У неділю був її день народження, щороку вона влаштовувала цього дня костюмовану вечірку.
Леслі нервово похитала головою.
— Тобі хто-небудь говорив, Син, що з року в рік ти видаєшся чимраз дивакуватішою? Тобто ти завжди була якась трохи химерна, але останнім часом це й справді впадає у вічі. Хіба можна випитувати в гостей, який костюм вони збираються вдягнути?
— Точно! Не бери в голову, сама ти не святкуватимеш, — я спробувала проскочити повз Синтію.
Але вона змахнула рукою і блискавично схопила мене за лікоть.